Головна думка твору . У ГОСТЯХ У ВЕСНИ (за Степаном Мацюцьким)
У ГОСТЯХ У ВЕСНИ (за Степаном Мацюцьким)
По байраках ще ховаються сірі брили злежаного снігу, уночі морозець притрушує білою пудрою зелене листя осоки на болоті, а вже красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах випинаються молодими соковитими стрілами трави.
У таку пору я поспішаю в ліс. Поспішаю в гості до самої весни.
Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля. Ніколи ліс не пахне так солодко й терпко, як у цю вранішню годину. Сльозяться крихітні струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живе передчуттям зеленої повені листя і трав. Він посвітлів, виграє новими кольорами, звуками.
Чуєте: з вільшаника долинає голосна пісня: «При-йди- кум... чай-пить... чай-пить...». Хто ж це за випити чаю? Та це ж співочий дрізд! Він зовсім недавно повернувся з далекої Африки й тепер спішить повідомити про це ніжними трелями. Дрозда підтримують і зяблик, і шпак. Вони також радіють, повернувшись до рідного лісу. Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель, дивиться на них з особливою заздрістю.
А от вівсянка і досі не йме віри, що настала весна. Сидить на сосновій гілці і все перепитує: «Чи це так? Чи це так?». «Так, так, так», — відповідає їй дятел. «Угу, угу», — підтакує горлиця. Здається, пернате населення лісу шаленіє від п'янкого повітря, світла, тепла.
Іду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети весни.
Серед чагарників пурхає метелик-кропив'янка. На крильцях — справжня веселка: чорні, жовті, коричневі розводи на червоному тлі, блакитна мережка. І раптом не стало метелика. Де ж він подівся? Ага, сів на торішню траву, склав крильця і став непомітним. Гарно замаскувався. А коли розгорнув крильця — у повітря знов злетіла барвиста квітка.
Побачив я і сонечко. Воно сиділо на сухому стеблі деревію і ніяк не могло відважитись на політ, хоч і піднімало червоні з чорними цятками надкрилля. Узяв я комашку в долоню і зігрів своїм диханням. Сонечко розправило крильця і зникло з очей.
Неподалік від лісового болітця, на пагорбі, ніжилася на сонці гадюка. Уся чорна, без єдиної світлої плямочки. Зачувши шурхіт листя, гадюка ліниво поповзла в кущі.
Що не крок — то нова зустріч. На ялині руда білочка ласує шишкою. Помітила мене й сховалася за стовбур дерева. Я завмер на місці: знаю, який цей звірок цікавий. Білці скоро набридло ховатися, і за хвилину на мене вже дивилися лукаві чорні очиці-намистини.
А в траві під кущем ліщини затаїлося зайченя: і не ворухнулось, коли я обережно пройшов мимо.
Цілий день блукав я весняним лісом. А під вечір зяблик попередив мене: збирається на дощ. На гарну погоду він співає веселу пісеньку, а перед дощем починає одноманітно свистіти. Точна прикмета.
Що ж, пора йти додому.
Івоніка."...очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти..."
"Його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно…"
"Гарна була земляІвоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка і жадала жертви.
Як була люта, боявся її більше, як почорнілого неба, що віщує тучу."
Марічка. "...погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний..."
"Одначе її тонке, ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного вигляду."
"Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п'ятно старості."
Біла ворона у певній групі – це людина, яка відрізняється від інших! А ця несхожість може проявлятися чим завгодно! Наприклад, всі в класі модно вдягнені, а одна дитина носить старий одяг. Вона є білою вороною, бо бідна. Так само хлопчик зі здібностями геніального художника буде виглядати білою вороною в класі, де більшість дітей здібна хіба що до малювання бубликів.
Чому ж нелегко бути білою вороною? Во-перше, не всі люди цікавляться незнайомими явищами. Іноді вони заздрять, а іноді просто не цікавляться. Хтось цікавиться, але йому складно зрозуміти товариша-білу ворону, бо раніше він нікого подібного не зустрічав. Школярі ж полюбляють подражнити тих, хто на них несхожий. Отже, люди по-різному ставляться до білих ворон.
По-друге, бути білою вороною – це в принципі випробування. Щоб мати власну думку, варто зібрати сили для того, щоб її захистити. Тобто, наприклад, дівчина фарбує волосся у червоний колір, вона має сміливість всім заявити про свої смаки. Навіть, якщо весь її клас вирішить, що червоне волосся – дурниця, ця дівчина має право фарбуватись як завгодно. А це ох як нелегко буває відстояти!
На мій погляд, людині, яку сприймають як білу ворону, буває важко досягти чогось звичайного для решти. Наприклад, людину в татуюваннях не візьмуть працювати до престижного офісу. Це смішно, насправді, бо можливо саме вона була б найкращим працівником. Але в сфері формального спілкування людей склалися певні вимоги та традиції, і якщо людина хоче знайти там своє місце, їй доведеться якось вписуватися.
Існує ще один тип людей, яких хтось назве білою вороною, та насправді це не так. Вони зі своєю так званою оригінальністю лізуть в очі іншим, навмисно провокують своєю невідповідною поведінкою та голосно кричать «Я особливий!». Такі люди нікому не подобаються насправді, бо просто шукають уваги решти, яку не можуть чи не хочуть добути іншим шляхом.
Біла ворона в українській літературі – це персонаж, який поводиться інакше, ніж прийнято у всіх. Таким був Чіпка у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Він відрізнявся від ровесників тим, що не мав батька. На жаль, він з часом відсторонився від моральних норм суспільства та пішов злочинним шляхом.
А от добрий приклад білої ворони – це творець, майстер Сивоок, що трудився над зведенням Софії Київської, персонаж роману Павла Загребельного «Диво». Його, звичайно, не назвеш класичною білою вороною. Але для натовпу людей, які не є митцями, він – дещо незрозуміла постать.
Отже, я вважаю, що справжні білі ворони – люди, які мають силу знайти своє місце в житті, завдяки та всупереч власній несхожості з іншими.