Усім нам добре відома біографія Тараса Григоровича Шевченка — геніального письменника, талановитого художника, видатної особистості. Мене, наприклад, завжди дивувало те, що ця людина змогла піднятися з низів суспільства та стати провідною постаттю в українській культурі. Адже Шевченко був сином кріпака, народився й виріс в українському селі, пізнав злидні, голод, зневагу. Про це він розповідає у своїх творах, зокрема в автобіографічній поезії "Мені тринадцятий минало...", яка була написана в далекій Орській фортеці, де поет перебував на засланні.Головний герой твору — тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя... Раптом герой усвідомлює, що він — кріпак, і це боляче ранить серце підлітка:Не дав мені Бог нічого!..І хлинули сльози,Тяжкі сльози...Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга — Оксани — проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми:Неначе сонце засіяло,Неначе все на світі стало Моє...Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов'язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша — засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка — кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.
Незабутні сторінки поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки"Передусім звертає на себе увагу вступ до поеми. Та й не один, а два. У них даються міркування про історію гайдамацького руху, про ті джерела, до яких звертався Шевченко, створюючи поему. Але особливе значення, по-моєму, в цих вступах мають рядки-роздуми про українську мову, літературу. Шевченко стверджує, що він пише тією мовою, "що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла". Саме "Кобзар", "Гайдамаки" були першими ластівками української літератури, а Шевченко, як Данте в Італії чи Пушкін у Росії, став основоположником української літературної мови та національної літератури. І якщо вся поема — це уславлення мужності народних борців за свободу, то ці сторінки поеми — приклад справжнього подвигу геніального поета, який протиставив "шляхетній" і культурній тематиці тогочасної літератури свою "кобзарсько-мужицьку" музу.
