Цитатна характеристика Івана і Джулії з повісті "Альпійська балада"
"Іван поліз між каменями, дівчина, знявши важкі колодки, мов ящірка, пробиралася за ним і, плутаючи слова різних мов, розпитувала, хто він. Їй було важко зрозуміти, що таке колгосп, колективізація, рядовий, але вона повторювала слова і вимагала пояснень. Себе дівчина назвала Джулією."
"Пробираючись через скелі, Іван думав про те, що за двадцять п’ять років свого життя звик обходитися без чужого співчуття. Він завжди покладався тільки на себе, на свої сили."
" У двадцять п’ять років юність уже закінчується, але Іван Терешко не пережив того, що дає ця чудова пора людині. Коли помер батько, він ще підлітком допомагав матері піднімати менших дітей. Потім армія, війна, полон.
"Було не до кохання. Він не знав жінок і все ж, як це часто буває в молодості, до звичайних стосунків хлопців і дівчат ставився скептично"."
"Вона щось шепотіла незрозуміле, але Іван розумів усе". Тепер уже нічого не мало значення — поряд з ним була вона, загадкова, невідома, але безкінечно рідна і дорога."
""Вона підняла пухнасті вії... і в її очах заясніли зірочки". Джулія сказала, що народить йому сина, після війни поїде з ним у Білорусію, у село Терешки, де близько-близько два озера. Вони будуть щасливими."
"Смерті він не боявся, міг поборотися за себе, тим більше тепер, коли треба боротися за життя двох. Нехай спробують взяти її від нього!"
"Іван поліз між каменями, дівчина, знявши важкі колодки, мов ящірка, пробиралася за ним і, плутаючи слова різних мов, розпитувала, хто він. Їй було важко зрозуміти, що таке колгосп, колективізація, рядовий, але вона повторювала слова і вимагала пояснень. Себе дівчина назвала Джулією."
"Пробираючись через скелі, Іван думав про те, що за двадцять п’ять років свого життя звик обходитися без чужого співчуття. Він завжди покладався тільки на себе, на свої сили."
" У двадцять п’ять років юність уже закінчується, але Іван Терешко не пережив того, що дає ця чудова пора людині. Коли помер батько, він ще підлітком допомагав матері піднімати менших дітей. Потім армія, війна, полон.
"Було не до кохання. Він не знав жінок і все ж, як це часто буває в молодості, до звичайних стосунків хлопців і дівчат ставився скептично"."
"Вона щось шепотіла незрозуміле, але Іван розумів усе". Тепер уже нічого не мало значення — поряд з ним була вона, загадкова, невідома, але безкінечно рідна і дорога."
""Вона підняла пухнасті вії... і в її очах заясніли зірочки". Джулія сказала, що народить йому сина, після війни поїде з ним у Білорусію, у село Терешки, де близько-близько два озера. Вони будуть щасливими."
"Смерті він не боявся, міг поборотися за себе, тим більше тепер, коли треба боротися за життя двох. Нехай спробують взяти її від нього!"
За то, что к нему дорога
Лежит сквозь пенное море,
Сквозь радости и преграды!
Да здравствуют дикие джунгли,
И радуга в брызгах прибоя,
И крик попугая в чаще!
Но нам не нужны пиастры...
Пиастры, пиастры, пиастры!
А что с ними делать в море?
Не купишь на них ни ветер,
Ни чистые горизонты,
Ни белых стремительных чаек,
Тебя провожающих в поиск,
Ни звонкое золото солнца,
Что блещет в струе за кормою.
Пиастры, пиастры, пиастры!
А что с ними делать в детстве?
Не купишь на них ни сказку,
Ни смех товарища звонкий,
Ни ясную радость утра,
Когда по траве росистой
Сквозь солнечный пух тополиный
Бежишь ты навстречу другу.
Да здравствует остров зелёный,
Лежащий за чёрной бурей,
За синей глубокой тайной,
За искрами южных созвездий!
Да здравствует смех и дорога,
Да здравствует дружба и море!
Да здравствует всё, что не купишь
На чёрное золото Флинта!