історична пам'ять — сукупність донаукових, наукових, квазінаукових і ненаукових знань та масових уявлень соціуму про спільне минуле[1]. ключовою функцією історичної пам'яті є передача досвіду та знань про минуле, як основи самоідентифікації.
без історичної пам'яті неможливе
відтворення історії суспільства. вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам'ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. одним із її виявів є спогади учасників історичних подій, їхні усні перекази,
письмові свідчення. своєрідним арсеналом історичної пам'яті є архіви, музеї, бібліотеки. пам'ять, свідомість, історія взаємозумовлені і взаємозалежні. за своєю суттю пам'ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до містифікацій, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими
зусиллями зацікавлених соціальних груп).
автор – василь симоненко рік написання – 16.01.1963 тема: зображення «жаги» до повноцінного життя як гарантії того, що наступні покоління плекатимуть повагу до предків. ідея: показати, що людська душа повинна бути надзвичайно багатою, а наше життя – сповнене дій, таких дій, які гідно зможуть
оцінити наступні покоління. “люди-прекрасні” художні засоби: епітети: прекрасні люди, краще сонце, байдуже каміння, камінні душі. порівняння: земля – мов казка. метафори: я загруз у землю, земля мене цупко трима, каміння захотіло ожити. з першого речення помічаємо, що ліричний герой залюблений у
життя. він визнає, що всі «люди – прекрасні», а «земля – мов казка». ліричний герой з’єднаний із рідною землею духовно, вона (земля) у його серці. він немов у полоні в землі, адже вона його «цупко трима». ліричний герой розуміє, що він і всі інші повинні рухатися вперед, жити, «бути дужими»,
«любити», так сильно, щоб навіть «каміння байдуже захотіло жить». він проти того, щоб люди «загрузли» у своїй рутині і не розвивалися. автор натякає на те, що нам всім варто почати жити, по-справжньому жити, робити великі справи для нас та нашого майбутнього. ми стали «черствими», у нас «камінні
душі», тому необхідно докласти чимало зусиль для того, щоб наступне покоління могло побачити «слід», який ми залишимо після себе. тому «розчиняйте серця і чоло», не жалійте себе! будьте працьовитими! тоді ваш труд принесе плоди і ці плоди будуть гідно оцінені.
історична пам'ять — сукупність донаукових, наукових, квазінаукових і ненаукових знань та масових уявлень соціуму про спільне минуле[1]. ключовою функцією історичної пам'яті є передача досвіду та знань про минуле, як основи самоідентифікації.
без історичної пам'яті неможливе
відтворення історії суспільства. вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам'ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. одним із її виявів є спогади учасників історичних подій, їхні усні перекази,
письмові свідчення. своєрідним арсеналом історичної пам'яті є архіви, музеї, бібліотеки. пам'ять, свідомість, історія взаємозумовлені і взаємозалежні. за своєю суттю пам'ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до містифікацій, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими
зусиллями зацікавлених соціальних груп).
автор – василь симоненко рік написання – 16.01.1963 тема: зображення «жаги» до повноцінного життя як гарантії того, що наступні покоління плекатимуть повагу до предків. ідея: показати, що людська душа повинна бути надзвичайно багатою, а наше життя – сповнене дій, таких дій, які гідно зможуть
оцінити наступні покоління. “люди-прекрасні” художні засоби: епітети: прекрасні люди, краще сонце, байдуже каміння, камінні душі. порівняння: земля – мов казка. метафори: я загруз у землю, земля мене цупко трима, каміння захотіло ожити. з першого речення помічаємо, що ліричний герой залюблений у
життя. він визнає, що всі «люди – прекрасні», а «земля – мов казка». ліричний герой з’єднаний із рідною землею духовно, вона (земля) у його серці. він немов у полоні в землі, адже вона його «цупко трима». ліричний герой розуміє, що він і всі інші повинні рухатися вперед, жити, «бути дужими»,
«любити», так сильно, щоб навіть «каміння байдуже захотіло жить». він проти того, щоб люди «загрузли» у своїй рутині і не розвивалися. автор натякає на те, що нам всім варто почати жити, по-справжньому жити, робити великі справи для нас та нашого майбутнього. ми стали «черствими», у нас «камінні
душі», тому необхідно докласти чимало зусиль для того, щоб наступне покоління могло побачити «слід», який ми залишимо після себе. тому «розчиняйте серця і чоло», не жалійте себе! будьте працьовитими! тоді ваш труд принесе плоди і ці плоди будуть гідно оцінені.