І ось через декілька хвилин я вже занурилась у інший світ – світ дуже цікавої книги, де мої однолітки Ява Рень і Павлуша Завгородній, по іншому – Іван Васильович і Павло Денисович дуже веселі, винахідливі та дружні хлопці. Надзвичайно захопило мене те, що хлопці дуже хотіли стати винахідниками. В їхніх мріях було викопати метро під свинарником, зробити підводний човен, вони намагаються влаштувати справжню кориду з коровою Контрибуцією, беруть участь у театральних постановах разом з однокласниками – звичайно, все це не без пригод і не без гумору!
Найяскравішою подією книги для мене стала історія, яку розповідав Павлуша. Ця історія сталася з Явою. Коли він через переекзаменовку, з Павлушею поїхав шукати острів посеред плавнів, щоб там жити як Робінзон Крузо. А натомість Павлуша прозвав Яву Робінзон Кукурудзо. Багато гумору у цій ситуації, але як приємно, що друг підтримав Яву та не покинув у скрутну хвилину.
Хлопці один одному підходять за характером, обидва бешкетники. Ява любить морозиво і якось з’їв аж вісім порцій за один раз. А Павлуша полюбляє вареники з вишнею і за раз може з’їсти цілу миску. Друзі – не розлий вода. Читаючи майже детективні історії щоденних клопотів Яви з Павлушею, дивуєшся їх вмінню з гумором ставитися до життя, щирості, здатності на високі й інтенсивні переживання. Вони не бояться помилятися й виправляють власні й чужі промахи з такою ж завзятістю й наполегливістю, як і беруться за нові справи. Ява та Павлуша щиро хочуть стати справжніми героями і ощасливити світ: зробити його кращим, світлішим і щирішим до всіх.
Якщо спитати мене, який герой мені більше припав до душі, мабуть не зможу відповісти на це питання, сприймаю друзів лише разом. Тому найбільшою трагедією книги для мене стала третя частина, коли вони посварилися. Але радувало те, що навіть у сварці хлопці завжди думали лише один про одного. Пригадували своє знайомство на баштані під час гри у єгипетських фараонів на пірамідах з кавунів та інші свої пригоди. Хлопці дуже сумували один за одним, за можливістю поспілкуватися, але гордість не давала їм можливості товаришувати як і раніше. Та якою радісною подією стало для мене примирення товаришів! Зараз я чітко розумію, що треба цінувати дружбу та у сварках не соромитися робити перший крок, щоб розібратися.
На мою думку, трилогія Всеволода Нестайка «Тореодори з Васюківки» – не просто весела дитяча книжка з чудовою мовою і гумором. Це посібник дружби і доброти. І поки на землі буде дружба, книжку Нестайка будуть читати. Я дуже пишаюся тим, що цю книгу читали мої батьки, прочитала її і я та, сподіваюся, будуть читати мої діти.
Народна пісенність входить у скарбницю людської культури як дорогоцінне надбання поетичної творчості трудівників. Щедрість обдарування, красу і благородство душі, ніжність і ласку, високий і гордий політ думки та натхнення вклали протягом століть у свої пісні легіони безіменних народних співаків і поетів. Тому, сповнені вічно юної привабливості, безсмертно ширяють пісні над просторами кожного краю, легко залітаючи на крилах мелодії далеко за його межі. Вони володіють чудовою здатністю окрилювати поривання, надихати у праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевні болі, множити сили у боротьбі. Без народної пісні взагалі немислиме повнокровне життя трудової людини. До пісні звертаються колективно й поодинці, в будень і в свято, старі й молоді, при найрізноманітніших життєвих нагодах і душевних зворушеннях. Тим-то трударі завжди так гаряче любили свою пісенність, плекали й берегли її, збагачуючи все новими темами та барвами.
І ось через декілька хвилин я вже занурилась у інший світ – світ дуже цікавої книги, де мої однолітки Ява Рень і Павлуша Завгородній, по іншому – Іван Васильович і Павло Денисович дуже веселі, винахідливі та дружні хлопці. Надзвичайно захопило мене те, що хлопці дуже хотіли стати винахідниками. В їхніх мріях було викопати метро під свинарником, зробити підводний човен, вони намагаються влаштувати справжню кориду з коровою Контрибуцією, беруть участь у театральних постановах разом з однокласниками – звичайно, все це не без пригод і не без гумору!
Найяскравішою подією книги для мене стала історія, яку розповідав Павлуша. Ця історія сталася з Явою. Коли він через переекзаменовку, з Павлушею поїхав шукати острів посеред плавнів, щоб там жити як Робінзон Крузо. А натомість Павлуша прозвав Яву Робінзон Кукурудзо. Багато гумору у цій ситуації, але як приємно, що друг підтримав Яву та не покинув у скрутну хвилину.
Хлопці один одному підходять за характером, обидва бешкетники. Ява любить морозиво і якось з’їв аж вісім порцій за один раз. А Павлуша полюбляє вареники з вишнею і за раз може з’їсти цілу миску. Друзі – не розлий вода. Читаючи майже детективні історії щоденних клопотів Яви з Павлушею, дивуєшся їх вмінню з гумором ставитися до життя, щирості, здатності на високі й інтенсивні переживання. Вони не бояться помилятися й виправляють власні й чужі промахи з такою ж завзятістю й наполегливістю, як і беруться за нові справи. Ява та Павлуша щиро хочуть стати справжніми героями і ощасливити світ: зробити його кращим, світлішим і щирішим до всіх.
Якщо спитати мене, який герой мені більше припав до душі, мабуть не зможу відповісти на це питання, сприймаю друзів лише разом. Тому найбільшою трагедією книги для мене стала третя частина, коли вони посварилися. Але радувало те, що навіть у сварці хлопці завжди думали лише один про одного. Пригадували своє знайомство на баштані під час гри у єгипетських фараонів на пірамідах з кавунів та інші свої пригоди. Хлопці дуже сумували один за одним, за можливістю поспілкуватися, але гордість не давала їм можливості товаришувати як і раніше. Та якою радісною подією стало для мене примирення товаришів! Зараз я чітко розумію, що треба цінувати дружбу та у сварках не соромитися робити перший крок, щоб розібратися.
На мою думку, трилогія Всеволода Нестайка «Тореодори з Васюківки» – не просто весела дитяча книжка з чудовою мовою і гумором. Це посібник дружби і доброти. І поки на землі буде дружба, книжку Нестайка будуть читати. Я дуже пишаюся тим, що цю книгу читали мої батьки, прочитала її і я та, сподіваюся, будуть читати мої діти.
Народна пісенність входить у скарбницю людської культури як дорогоцінне надбання поетичної творчості трудівників. Щедрість обдарування, красу і благородство душі, ніжність і ласку, високий і гордий політ думки та натхнення вклали протягом століть у свої пісні легіони безіменних народних співаків і поетів. Тому, сповнені вічно юної привабливості, безсмертно ширяють пісні над просторами кожного краю, легко залітаючи на крилах мелодії далеко за його межі. Вони володіють чудовою здатністю окрилювати поривання, надихати у праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевні болі, множити сили у боротьбі. Без народної пісні взагалі немислиме повнокровне життя трудової людини. До пісні звертаються колективно й поодинці, в будень і в свято, старі й молоді, при найрізноманітніших життєвих нагодах і душевних зворушеннях. Тим-то трударі завжди так гаряче любили свою пісенність, плекали й берегли її, збагачуючи все новими темами та барвами.