Навряд чи варто сперечатися з тим, що Тарас Шевченко вважав проблему материнства однією з найсерйозніших проблем суспільства, в якому він жив. У цьому немає нічого дивного, особливо якщо врахувати, яка доля була у самого цього українського автора. У молодому віці він втратив маму, вона померла, а тому йому було набагато важче, а мачуха його зовсім не любила.
У той же час протягом свого життя він бачив, як важко доводиться жінкам, як сильно вони відірвані від своїх дітей, які негативні наслідки все це має.
Одна з найбільш трагічних героїнь
твору Шевченка Катерина з однойменної поеми народила сина не просто поза шлюбом, але ще й від москаля, тобто від ворога. За це вона отримала важку кару – її прогнали з дому батьки. Пізніше, коли вона відшукала москаля, він не захотів бачити ні її, ні дитини, після чого вона покінчила життя самогубством, а свою дитину залишила напризволяще.
У подібній ситуації опинилася і Ганна, головна героїня поеми “Наймичка”. Вона теж народила дитину, сина, поза шлюбом. Вона розуміла, що її саму та її дитину чекає ганьба, але їй вдалося придумати набагато більш оптимальний вихід, ніж Катерині з однойменного твору.
Ганна знала, де живе сім’я, яка завжди дуже хотіла дітей, але не могла їх мати. Саме цій сім’ї Ганна і підкинула малюка. Природно, сім’я ця була дуже рада знахідці, прийняла малюка з любов’ю. Але Ганна не могла залишатися далеко від дитини, тому вона запропонувала свої безкоштовні послуги у якості наймички. Таким чином, вона змогла доглядати за своїм хлопчиком в таємниці.
Він виріс красивим і щасливим, лише перед самою своєю смертю Ганна зізналася йому, що вона його справжня мама.
На відміну від сина Ганни, син Катерини після смерті матері зміг трудитися лише на найгіршій тодішній роботі – він був поводирем для сліпих людей. Навряд чи він міг сподіватися на те, що він виросте, стане успішним і красивим чоловіком і одружиться. Втім, навряд чи варто надто звинувачувати Катерину в цьому.
Звичайно, вона була менш кмітливою і розумною, ніж Ганна, в іншому випадку вона змогла б знайти якийсь подібний вихід. Але все-таки вона теж була люблячою матір’ю. Вона не змогла залишитися в живих через свою надмірну емоційність і віру в людство.
Катерина наївно вважала, що москаль не відвернеться від своєї дитини, зможе прийняти хлопчика. Але коли він відмовився від цього, Катерина була просто вбита морально і в пориві цих емоцій скоїла суїцид.
Образи Катерини та Ганни цікаві по-своєму. Тарас Шевченко був дійсно стурбований важкими долями матерів, особливо тих, які народили дітей поза шлюбом. За великим рахунком, обидві описані ним жінки були нещасні, але одна з них все-таки змогла зробити кращою долю свого сина.
Нещодавно на уроці української літератури ми познайомилися з повістю- казкою Юрія Винничука „Місце для дракона“. Я люблю читати твори такого жанру, бо в них на прикладі вигаданих ситуацій письменник пропонує читачам розбиратися в стосунках людей, учитися відрізняти погане від хорошого, оцінювати вчинки персонажів. Сюжети таких творів найчастіше розвиваються в двох вимірах — реальному і фантастичному. Повість-казка створює вигадані світи, але при цьому дає нам можливість знайомитися з реальним світом, його правилами та особливостями, звертає нашу увагу на актуальні проблеми сьогодення.
Незважаючи на те, що персонажі із казки Ю. Винничука — представники Середньовіччя, проте їхні долі, життєві ситуації, думки та вчинки такі ж, як і в сучасних людей. Головний герой твору — дракон Грицько. Зазвичай зі словом „дракон“ у нас виникають асоціації „страшний“, „триголовий“, „кровожерливий“, „убивця“, чого аж ніяк не можна сказати про Григорія. Він добрий, ввічливий, чуйний, товариський, розсудливий, мрійник та романтик. Грицько не знищує людей, а їсть траву, читає книжки (зокрема Біблію!) й навіть пише вірші. Своє полум'я він спрямовує вгору, щоб не нищити рослини та комах, а навколо його печери ростуть клумби з квітами.
„Драконячі закони“, на жаль, панують саме в князівстві Люботин, де, власне, й відбувається дія твору. За традицією, лицар повинен знищити дракона, тому князь скликає воїнів звідусіль, аби вони, зібравшись докупи, убили хижака. Найсміливіший же стане чоловіком прекрасної князівни Настуні. Побачивши, що дракон не має наміру битися, бо не хоче завдати комусь шкоди, підступний князь вигадує інший б досягти мети: він вирішує потоваришувати із драконом і змусити його чинити так, як цього хоче володар. Його наміри здійснюються. Грицько вважає князя своїм другом, заради якого він здатен на самопожертву. Дракон погоджується битися з лицарями й загинути від зброї воїна Лавріна, аби догодити князеві та „урятувати“ майбутнє Люботина — своєї батьківщини.
Наставник і вчитель дракона, старий пустельник казав: „Життя володаря не варте й одного рядка поета“. Але Грицько не зважає на ці слова й жертвує собою заради, як йому здавалося, друга — князя, заради князівни Настуні, у яку встиг закохатися.
Але вбивство дракона не приносить миру та спокою в князівство, а лише пробуджує лихі інстинкти... Це, врешті, розуміє й сам володар.
Читаючи повість, ми розуміємо, що проблеми, які порушив автор, є гостро актуальними в наш час. Адже „драконячі закони“, на жаль, панують і в сьогоденні. Добрі, чесні, відверті, порядні люди часто потерпають від підступних „володарів життя“. У сучасному важко виживати романтикам-поетам, яких долають зухвалі прагматики. А нових „князів“ мало цікавлять митці, для них важливими є передусім влада та особистий престиж.
Отже, повість-казка Юрія Винничука змушує нас замислилися над тим, а чи повинно так бути насправді? Чи правильним є те, що „поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні“?
Навряд чи варто сперечатися з тим, що Тарас Шевченко вважав проблему материнства однією з найсерйозніших проблем суспільства, в якому він жив. У цьому немає нічого дивного, особливо якщо врахувати, яка доля була у самого цього українського автора. У молодому віці він втратив маму, вона померла, а тому йому було набагато важче, а мачуха його зовсім не любила.
У той же час протягом свого життя він бачив, як важко доводиться жінкам, як сильно вони відірвані від своїх дітей, які негативні наслідки все це має.
Одна з найбільш трагічних героїнь
твору Шевченка Катерина з однойменної поеми народила сина не просто поза шлюбом, але ще й від москаля, тобто від ворога. За це вона отримала важку кару – її прогнали з дому батьки. Пізніше, коли вона відшукала москаля, він не захотів бачити ні її, ні дитини, після чого вона покінчила життя самогубством, а свою дитину залишила напризволяще.
У подібній ситуації опинилася і Ганна, головна героїня поеми “Наймичка”. Вона теж народила дитину, сина, поза шлюбом. Вона розуміла, що її саму та її дитину чекає ганьба, але їй вдалося придумати набагато більш оптимальний вихід, ніж Катерині з однойменного твору.
Ганна знала, де живе сім’я, яка завжди дуже хотіла дітей, але не могла їх мати. Саме цій сім’ї Ганна і підкинула малюка. Природно, сім’я ця була дуже рада знахідці, прийняла малюка з любов’ю. Але Ганна не могла залишатися далеко від дитини, тому вона запропонувала свої безкоштовні послуги у якості наймички. Таким чином, вона змогла доглядати за своїм хлопчиком в таємниці.
Він виріс красивим і щасливим, лише перед самою своєю смертю Ганна зізналася йому, що вона його справжня мама.
На відміну від сина Ганни, син Катерини після смерті матері зміг трудитися лише на найгіршій тодішній роботі – він був поводирем для сліпих людей. Навряд чи він міг сподіватися на те, що він виросте, стане успішним і красивим чоловіком і одружиться. Втім, навряд чи варто надто звинувачувати Катерину в цьому.
Звичайно, вона була менш кмітливою і розумною, ніж Ганна, в іншому випадку вона змогла б знайти якийсь подібний вихід. Але все-таки вона теж була люблячою матір’ю. Вона не змогла залишитися в живих через свою надмірну емоційність і віру в людство.
Катерина наївно вважала, що москаль не відвернеться від своєї дитини, зможе прийняти хлопчика. Але коли він відмовився від цього, Катерина була просто вбита морально і в пориві цих емоцій скоїла суїцид.
Образи Катерини та Ганни цікаві по-своєму. Тарас Шевченко був дійсно стурбований важкими долями матерів, особливо тих, які народили дітей поза шлюбом. За великим рахунком, обидві описані ним жінки були нещасні, але одна з них все-таки змогла зробити кращою долю свого сина.
Нещодавно на уроці української літератури ми познайомилися з повістю- казкою Юрія Винничука „Місце для дракона“. Я люблю читати твори такого жанру, бо в них на прикладі вигаданих ситуацій письменник пропонує читачам розбиратися в стосунках людей, учитися відрізняти погане від хорошого, оцінювати вчинки персонажів. Сюжети таких творів найчастіше розвиваються в двох вимірах — реальному і фантастичному. Повість-казка створює вигадані світи, але при цьому дає нам можливість знайомитися з реальним світом, його правилами та особливостями, звертає нашу увагу на актуальні проблеми сьогодення.
Незважаючи на те, що персонажі із казки Ю. Винничука — представники Середньовіччя, проте їхні долі, життєві ситуації, думки та вчинки такі ж, як і в сучасних людей. Головний герой твору — дракон Грицько. Зазвичай зі словом „дракон“ у нас виникають асоціації „страшний“, „триголовий“, „кровожерливий“, „убивця“, чого аж ніяк не можна сказати про Григорія. Він добрий, ввічливий, чуйний, товариський, розсудливий, мрійник та романтик. Грицько не знищує людей, а їсть траву, читає книжки (зокрема Біблію!) й навіть пише вірші. Своє полум'я він спрямовує вгору, щоб не нищити рослини та комах, а навколо його печери ростуть клумби з квітами.
„Драконячі закони“, на жаль, панують саме в князівстві Люботин, де, власне, й відбувається дія твору. За традицією, лицар повинен знищити дракона, тому князь скликає воїнів звідусіль, аби вони, зібравшись докупи, убили хижака. Найсміливіший же стане чоловіком прекрасної князівни Настуні. Побачивши, що дракон не має наміру битися, бо не хоче завдати комусь шкоди, підступний князь вигадує інший б досягти мети: він вирішує потоваришувати із драконом і змусити його чинити так, як цього хоче володар. Його наміри здійснюються. Грицько вважає князя своїм другом, заради якого він здатен на самопожертву. Дракон погоджується битися з лицарями й загинути від зброї воїна Лавріна, аби догодити князеві та „урятувати“ майбутнє Люботина — своєї батьківщини.
Наставник і вчитель дракона, старий пустельник казав: „Життя володаря не варте й одного рядка поета“. Але Грицько не зважає на ці слова й жертвує собою заради, як йому здавалося, друга — князя, заради князівни Настуні, у яку встиг закохатися.
Але вбивство дракона не приносить миру та спокою в князівство, а лише пробуджує лихі інстинкти... Це, врешті, розуміє й сам володар.
Читаючи повість, ми розуміємо, що проблеми, які порушив автор, є гостро актуальними в наш час. Адже „драконячі закони“, на жаль, панують і в сьогоденні. Добрі, чесні, відверті, порядні люди часто потерпають від підступних „володарів життя“. У сучасному важко виживати романтикам-поетам, яких долають зухвалі прагматики. А нових „князів“ мало цікавлять митці, для них важливими є передусім влада та особистий престиж.
Отже, повість-казка Юрія Винничука змушує нас замислилися над тим, а чи повинно так бути насправді? Чи правильним є те, що „поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні“?
Объяснение: