)
Рубрика «Пізнай літературного героя за наведеною цитатою».
Літературний диктант.
«Ти знаєш в яку ціну поставив цар Соломон золотий плуг? Він каже, що
при нужді шматок хліба дорожче золота. А я скажу: чарка горілки
козаку миліша усіх жінок на світі».
«І рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькії ідемо з землі турецької.
Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам
дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду».
«Думай собі, голубко, та гадай, що… а воно зовсім не так буде. Закинь,
удочку, сама рибка піде. Шутки-тесть полковника!..А що далі — се
наше діло. Аби б через поріг, то ми й за поріг глянем».
«Той самий, за кого ти вчора обіщав видать дочку свою, той самий,
якого ти знав ще з тієї пори, як він тебе вирвав із-під ножа гайдамаки!
Згадай іще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на
посміх!».
«Побачимо», побачимо, як попадеться нашому теляті вовка піймати. Не
сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, думає, що наша сестра
— коза; поженеш, куди схочеш. Е, ні! Стривай лишень, голубчику».
«Як налетять, було, з своєї Січі, так що твої орли-соколи! Було, як
схопить тебе котрий, так до землі не допустить, так і носить… Ой-ой-
ой! Куди то все дівалось?..»
«Слухать — що їсти, в горшку не бовтати, усів не марати, слов не
пропускать, другим не мішать».
«Не треба мені вашого добра; я і без нього була б щаслива. Я вас так
вірно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви…».
«О, я лукавий, лукави! О,я грішний, проклятий!.. доле моя! серце мо його, нехай уб'є, нехай я світа не паскуджу!».
«Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз із хати втікаю.
Мені навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тільки у його,
паскудного, і мови, що про наливку та про вареники».
«А так, шляхом. У Чигирині нема заробітку, а ми прочули, що у пана
Кичатого весілля буде, так і прийшли сюди».
«Її діло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне; а твоє діло
навчить її, врозумить, що любов і все таке прочеє… дурниця, нікчемне».
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Повість учить нас, що людина, незважаючи на соціальні умови, повинна бути великодушною, повинна розуміти оточуючих, щоб ніякі причини, перешкоди, труднощі не змогли б зробити з неї егоїста та власника. Тож будемо цінувати родинні стосунки, підтримувати одне одного, бо дружба та злагода між членами родини — це запорука спокійного, довгого, щасливого життя.
Олівець — Писати — щодо писання, то давній корінь цього слова українська, можливо, успадкувала з індоєвропейських часів. Проте з іншим значенням — пістрявий, пестрий «строкатий» (корінь pьs-). Значення «писати, малювати» зафіксовано лише у слов’янських, балтійських мовах (лит. piẽšti «малювати», прус. peisāi«пишуть»), а також у деяких індоіранських. У слов’ян і балтів це значення (корінь pis-) могло розвинутися під впливом усе тих самих давніх арійських мов, що панували в першому тисячолітті до нової ери в Наддніпрянщині. Принаймні серед їхніх носіїв було чимало письменних людей, без яких не могли обійтися торгівля та дипломатичні відносини. Корінь piś- у індоіранців позначав процес різьблення, карбування, висікання, вирізання (а ще — нарізання м’яса). Семантичний зв’язок із писанням простежується чітко. Pеśa від того ж кореня означало «орнамент, візерунок», pēśalá — «прикрашений, приємний, красивий», pēśakāra —«вишивальниця», дослівно «та, що робить візерунки». Як бачимо, з цим коренем пов’язані українські слова писанка, писанкарство, розписувати, розписний,
вислів «неписана краса»