сделать план до этого текста Усі знають, що «Реве та стогне...» написав Тарас Шевченко, але ж автора музики цієї пісні згадують нечасто.
Учитель словесності Болградської чоловічої гімназії Данило Крижанівський щоразу, коли в Одесі гастролювала трупа Марка Кропивницького, бодай на день приїздив за сотню верст із свого містечка до шумливого приморського міста.
З Марком Кропивницьким він був знайомий давно, схилявся перед блискучим талантом свого земляка (обидва були родом з Єлисаветградщини), тягнувся до нього ігаючи за глядачами, зачарованими грою улюбленого актора, відчуваючи особливе емоційне напруження в залі, коли він співав народні пісні (їх у кожному спектаклі було завжди кілька), Крижанівський мріяв присвятити Кропивницькому власний музичний твір.
Словами пісні став початок балади «Причинна» Тараса Шевченка. Однієї щасливої миті народилась і мелодія. За першої ж нагоди Данило Крижанівський награв Маркові Кропивницькому на фортепіано свою мелодію. За хвилину пісня залунала на повний голос, ніби була давно й добре відома знаменитому акторові.
Обом дуже хотілося оприлюднити пісню. Ноти вдалося надрукувати окремим виданням із присвятою Маркові Кропивницькому, але загал їх не побачив: усі примірники видання конфіскували (з 1876 року було заборонено ставити українські слова під нотами, можна було друкувати самі тільки ноти). Та навіть через п’ять років після скасування цієї безглуздої заборони твір на слова Шевченка не допустили до людей. Що ж робити? Невже цю пісню ніколи не почує народ?
І Кропивницький вирішує заспівати її в одному зі спектаклів. Це, звичайно, було ризиковано, бо відходити від затвердженого цензурою тексту заборонялося. Можливі серйозні неприємності — заборона гастролей, штрафи... Однак від свого рішення Марко Лукич не відмовився.
У цей день у театрі йшла п’єса Кропивницького «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Коли в четвертій дії Іван Непокритий, якого грав сам автор, повідомляв, що йде в солдати замість свого побратима Семена, який щойно одружився, у залі завжди відчувалось емоційне піднесення: учинок Івана зворушував своєю людяністю. І ось в цей найяскравіший момент спектаклю, коли в ньому мала звучати інша пісня, Марко Лукич вийшов на авансцену і, витримавши невелику паузу, заспівав:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива...
Прекрасний баритон Кропивницького лунав особливо повноголосо, помітно було, що артист хвилюється, що настав якийсь значущий момент. Мелодія зачаровувала, вона гармоніювала з образом буряної ночі. Марко Лукич уловив настрій залу й ледь помітним рухом руки подав знак: «Співаймо разом!» І зал підхопив пісню, бо ж багато присутніх добре пам’ятали слова, якими розпочинався «Кобзар».
+Той вечір детально описали його учасники. Відомо навіть прізвище поліцейського (Рудковський), який, здогадавшись, що відбувається щось «незаконне», притримуючи лівою рукою шаблю, побіг із першого ряду через увесь зал на вулицю, а там, із приміщення фабрики, де був телефон, кричав у слухавку: «Бунт... демонстрація негайно приїхати!» За кілька хвилин з’явився пристав, спектакль було перервано, розпочалися дізнання. Однак твір, який ненависники всього українського намагалися не пустити до людей, уже вилетів на волю, щоб стати улюбленою піснею нашого народу.
Кожна країна має свою пісню. Український народ вважається чи не найспівочішим у світі, а самі пісні, напевно, наймелодійнішими. Особливо нам притаманні історичні пісні, а також думи. Саме в історичних піснях ми можемо побачити зображення мужніх героїв, захисників своєї вітчизни. В Україні такими героями були козаки. Саме з часів козаччини історична пісня знайшла свого слухача. Вона передається з покоління в покоління. Цим самим зберігає самобутність і неповторність української нації. Та історична пісня відтворила не тільки історію. Вона подарувала цілу низку мужніх образів: від реально існуючих і до вигаданих народом. Це і Богдан Хмельницький, і Самійло Кішка, і козак Голота, та ще безліч різних неповторних особистостей. От, наприклад, історичні пісні «Ой, послав Бог Хмельницького» та «Чи не той хміль» оспівують неперевершеного ватажка, батька всього українського козацтва Богдана Хмельницького. Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Все своє життя Гетьман боровся проти польської навали. Відважно вів військо боронити рідну землю. Тому ці історичні пісні пронизані духом мужності, радості перемоги. Саме в таких піснях ми бачимо, як страждав український народ, як молив про свободу. І нарешті, через багато років, мрія кожного українця все таки здійснилась. Я вважаю, що роль таких історичних пісень у житті нашого народу є дуже важливою. Це наш внутрішній світ, наша самобутність, без якої ми не назвемося українцями
Відповідь:
Пояснення:Від дорослих ми часто чуємо: "Гуртом і батька легше бити". Дійсно, якщо разом, то легше все вийде. Є казка, у якій старий батько подав такий приклад: одну гілочку легко зломити, а пучечок важче. Це все до того, що єдність — це велика сила. Ось і у повісті І. Я. Франка "Захар Беркут" зображено, як єдність, згуртованість та відданість своїй Батьківщині можуть до здолати найстрашнішого ворога.
Вражає своєю сміливістю Максим Беркут, син Захара, що з полону намагається до своєму народу. Мирослава, кохана Максима, нічого не злякалася і допомагає здолати монголів тоді, коли її батько став зрадником. Але головним героєм твору є Захар Беркут, що не лише стоїть над громадою і вміло керує, а й відважний та відданий своєму народові. Він наважується битись до кінця, не зважаючи на те, що його син у полоні монголів. Захар Беркут не дає батьківській любові переважити громадський обов'язок. Дії оборонців відважні і разом з цим точні. Спільнота працює, ніби одна людина. Розуміють один одного, вболівають за кожного. Прекрасна сила єдності показана у цьому творі, і підтвердженням думки про необхідність єдності є останні слова Захара Беркута: "Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю".
Я повністю згоден з цими словами ватажка тухольців. З історії ми знаємо багато прикладів, коли розбрат призводив до поразки. З неї ж таки ми довідуємось, що коли під час біди люди, князівства, країни об'єднувались, то завжди перемагали. Отже, сила наша в єдності, згуртованості, відданості своїй Батьківщині.