Кінець XIX — початок XX століття. Суспільство живе передчуттям великої кризи, який і справді не змусить на себе чекати. Криза в громадському і політичним-ному житті цілих народів, упадочнические настрої в мистецтві, стрімкий розвиток техніки, наукові відкриття, наслідки яких ще неможливо передбачити. У людини виникає відчуття того, що часу стає все менше і менше. Розвиваються гехно логій інформаційні — прискорюється темп життя. В літературі в даний час діда чи більше уваги приділяється малим жанровим формам. Оповідання, новели, на риси, образки, вірші в прозі... Зрідка з'являються повісті, ще рідше — романи, поеми. Серед представників українського красного письменства до малій прозі схилялися Іван Франко, Василь Стефаник, Борис Грінченко. Останній і написав оповідання «Каторжна», охопивши в ньому ціла життя однієї людини У такому короткому словесному обсязі письменник порушив і не розкрив одну універсальну, світову, загальнолюдську гемму. Перше, що кидається в очі, це, звичайно, проблема любові. Далі суміжна з цією тема людської взаемопо-ваги, толерантності, про які так легко говорити словами, але так важко довести їх своїми вчинками. Навіть ідея патріотизму пронизує цей твір тонкою ниткою, втілившись у традиційному образі-символі калини і в значній мірі і в частці са-мій дівчата В дивному світі жила мала Євдокія. У дивному й страшного. Немов перейня ла на себе прокляття, яке несла на собі її мати стала такою ж, і навіть гіршій вигнанкою у власній родині. Обидві вони ніколи не знали щастя симейно-го, ось тільки сядуть поплакати разом — ось і все щастя... і зараз нерідко трапляється з дітьми така біда — після якогось страшного події вони немов випадають з процесу життя, відчувають себе зайвими у сім'ї ти серед ровесників, і їх також сприймають як чужих. Такі звідусіль виштовхнуті, убавленный^-убавлены-убавленій-убавленій дитинства дити стають в опозицію всьому світові, іноді сходять з розуму, або іноді стараються, чи справді накладають на себе руки. Іноді йдуть на зло-чин — йдуть зі злою радістю помсти у серці Що знала мачуха Євдокії про кохання? Вона знала, що йде на господарство, що чоловік її, хоча і не принц, хоча і часто заглядає до жида, але принаймні не го лота. Може, навіть любила його на свій манер. Може, навіть до Євдокії ставилася спочатку дружньому, аж поки не помітила той вовчий погляд дівчинки. Це, може, Явдоха сама винна в тому, що її били, в тому, що її не сприймали за людину? Тре ба було струнко стати до роботи, як стає наймичка. Як стає худобу. Треба було забули бідну матір свою, замінити в своєму серці її образ на образ іншої жінки. Так, семирічна дівчинка винна в тому, що не змогла цього зробити, що її малень ке сердечко ще не розуміло: любов між людьми — то фікція, наступати на лю бов можна! А хто така для мачухи ця Євдокія? Залишок попередньої сімей чоловіки? Але вона ж тепер господиня під цим дахом! Це нехай це нікчемне створення знає своє міс-це. і їй, мачусі, невтямки, що одним махом вона придбала собі ворога і зруйну валу чуже жигтя. І коли била дитину, то вважала, що це вона «вчить»... 1 Євдокія старанно вчилася бути «каторжної», ховала від цих безжалісних людей свій вну-тришний світ, який страждав без любові, без ласкавого слова. Зазвичай дитячі почут-тя щирі — діти ще не вміють брехати. Вони щиро плачугь, щиро сміються. Євдокія щиро ненавиділа. Було в ній зло і на батька — чого взяв таку дружину, і на чужих дітей, які знущалися з неї, і на зведених брата і сестру — за те, що зайняли її місце в родині, та й просто за те, що вони мачушини діти
У такому короткому словесному обсязі письменник порушив і не розкрив одну універсальну, світову, загальнолюдську гемму. Перше, що кидається в очі, це, звичайно, проблема любові. Далі суміжна з цією тема людської взаемопо-ваги, толерантності, про які так легко говорити словами, але так важко довести їх своїми вчинками. Навіть ідея патріотизму пронизує цей твір тонкою ниткою, втілившись у традиційному образі-символі калини і в значній мірі і в частці са-мій дівчата
В дивному світі жила мала Євдокія. У дивному й страшного. Немов перейня ла на себе прокляття, яке несла на собі її мати стала такою ж, і навіть гіршій вигнанкою у власній родині. Обидві вони ніколи не знали щастя симейно-го, ось тільки сядуть поплакати разом — ось і все щастя...
і зараз нерідко трапляється з дітьми така біда — після якогось страшного події вони немов випадають з процесу життя, відчувають себе зайвими у сім'ї ти серед ровесників, і їх також сприймають як чужих. Такі звідусіль виштовхнуті, убавленный^-убавлены-убавленій-убавленій дитинства дити стають в опозицію всьому світові, іноді сходять з розуму, або іноді стараються, чи справді накладають на себе руки. Іноді йдуть на зло-чин — йдуть зі злою радістю помсти у серці
Що знала мачуха Євдокії про кохання? Вона знала, що йде на господарство, що чоловік її, хоча і не принц, хоча і часто заглядає до жида, але принаймні не го лота. Може, навіть любила його на свій манер. Може, навіть до Євдокії ставилася спочатку дружньому, аж поки не помітила той вовчий погляд дівчинки. Це, може, Явдоха сама винна в тому, що її били, в тому, що її не сприймали за людину? Тре ба було струнко стати до роботи, як стає наймичка. Як стає худобу. Треба було забули бідну матір свою, замінити в своєму серці її образ на образ іншої жінки. Так, семирічна дівчинка винна в тому, що не змогла цього зробити, що її малень ке сердечко ще не розуміло: любов між людьми — то фікція, наступати на лю бов можна!
А хто така для мачухи ця Євдокія? Залишок попередньої сімей чоловіки? Але вона ж тепер господиня під цим дахом! Це нехай це нікчемне створення знає своє міс-це. і їй, мачусі, невтямки, що одним махом вона придбала собі ворога і зруйну валу чуже жигтя. І коли била дитину, то вважала, що це вона «вчить»... 1 Євдокія старанно вчилася бути «каторжної», ховала від цих безжалісних людей свій вну-тришний світ, який страждав без любові, без ласкавого слова. Зазвичай дитячі почут-тя щирі — діти ще не вміють брехати. Вони щиро плачугь, щиро сміються. Євдокія щиро ненавиділа. Було в ній зло і на батька — чого взяв таку дружину, і на чужих дітей, які знущалися з неї, і на зведених брата і сестру — за те, що зайняли її місце в родині, та й просто за те, що вони мачушини діти