Половецькому юнакові про рідну землю нагадало чарівне степове Євшан-зілля. Українці, які не зі своєї волі ставали вигнанцями, розлучалися з рідною землею, брали з собою у далеку, часто важку дорогу те, що могло нагадувати про батьківський край: вишивані рушники і сорочки, насіння чорнобривців та інших квітів. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана, М. Вороний створив цілком оригінальний художній твір. Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана.
Повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» як енциклопедія народознавстваІван Франко, називаючи автора «Миколи Джери», «Кайдашевой сім’ї», «Хмар» талановитим майстром слова, «творцем живих типів», акцентував увагу на його вмінн гати життя, передавати побачене засобами слова. Учений образно називав Нечуя-Левицького «колосальним, всеосяжним оком» Правобережної України. «Те око охоплює не маси, не загальні контури, а одиниці, зате охоплює їх з незрівнянною швидкістю й точністю, уміє підхопити відразу їхні характерні риси й передати їх нам з тією опуклістю й свіжістю фарб, у яких бачить їх сам».У своїх кращих творах Нечуй-Левицький, за словами іншого дослідника літератури – Сергія Єфремова «виявив себе теперішнім майстром рідного слова й громадянином рідної землі». Письменникові дорогаісторія рідного народу, його самобутність, йому боляче від втрати волі й національного достоїнства. Такими настроями викликане прагнення Нечуя-Левицького по можливості повніше відтворити на сторінках своїх повістей народні традиції, звичаї й обряди, сповнені, по його щирому переконанню, потужним духовним потенціалом і невичерпною силою, що відновлює. Напевно. самою яркою в цьому плані є повість «Кайдашева сім’я». У ній читач зіштовхується з докладним описом сватання, смотрин, обряду весілля, особливостей готування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства й т.п. Наприклад, як мальовничо зображує письменник традицію національного одягу, особливо дівочій і жіночої, зокрема повсякденної й святковоїОт Мотря, за Карпом, збирається: «Подруга-сусідка надягла Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, над самим чолом, поклала вузеньку стрічку із золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище іншої…». А от стара Кайдашиха збирається на смотрини до Довбишам: «Кайдашиха надягла тонку сорочку, зав’язалася гарною новою хусткою із крайками до самих плечей і поназапроторювала всі хрести, надягла нову спідницю, ще й жовті чоботи взула». Нечуй-Левицький описує деталі одягу, головних уборів з етнографічною точністю, любуючись одягом, яскравими прикрасами й разом з тим начебто залишаючи свої описи в спадщину нащадкам для пожвавлення національної пам’яті. Послідовне оповідання про життя Кайдашей допомагає відтворити в уяві селянську садибу: будинок, стайню, хлів, город, сад. Автор добре знає життя селян, майстерно зображує деталі житла. Життя українського села повністю пов’язана із землеробським календарем і церковними святами. Сім’я Кайдашей живе за цими правилами не одне сторіччя: працюють у будень, ходять у церкву в неділю й на свята, постятся по середовищах і п’ятницям, ідуть на прощу в Київ. У повісті створена галерею народних образів, які в сукупності створюють особа українського народу в разнообразнейших його проявах. Герої добутку зображені в народно-пісенній традиції. «Лаврина молода довгаста особа була рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе дихало молодою юнацькою красою».Щиросердечна привабливість Лаврина передається через його мову, поетичний і лагідний, начебто витканий з пісні. А народна пісня – це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жоден обряд, жоден звичай. Незважаючи на важкі життєві обставини, у побуті українців багато музики. На весіллі, на вечірниці грають музиканти, а Лаврин, ідучи в сусіднє село до Мелашке, грає на сопілці: «Всю дорогу його сопилка грала, то пісня начебто сама співалася». Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям. Героїв «Кайдашевой сім’ї» не можна назвати відверто гарними або відверто поганими. Не чуй Левицкий показує складне об’єднання в образах Кайдашей світлих людських почуттів і поривів, а також чорт негативних – егоїзму, скнарості й т.п. Але якої би риси не були визначальними в характерах героїв, автор не прибігає до песимізму, сподіваючись на перемогу здорового глузду. Письменник переконаний: тільки розрив із глибинною народною традицією визначає духовне зубожіння людини. Соковитий і квітчастий описи побуту й роботи селян у Нечуя-Левицького критики іноді порівнюють із відомими побутовими картинами Эмиля Золя. Але особлива теплота, симпатія автора, який овіяне життя селянина, прояв поезії народної душі в прозі українського письменника не мають відповідних паралелей у добутках про селянство Золя, витриманих у темних, безпросвітних тонах («Земля»). Відтворенням кращих рис поетичних, працьовитих українських націй,
Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана, М. Вороний створив цілком оригінальний художній твір.
Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана.