1. То зоря згасає, то меркне круглий місяць у червоній млі. 2. Біля річки , і біля хат зеленіють розкішні верби й тополі.
3. І пада сніг лапатий, волохатий спокійно й величаво над сонним селом.
4.І вдень , і вночі до мого дому і серця відчинено двері для сусідів і їхніх дітей.
5. Швидко за лісом сонце сходило і розсівалося біле плетиво волохатих хмар.
6. Окрім яблунь, тут росли вишні й сливи, груші й абрикоси.
7. Земля на тих полях була чиста, чорна і сита.
8. Моя рука НІКОЛИ і НІКОМУ ні КРИВДИ, ні БІДИ не принесе.

ЗАВДАННЯ ДО ВПРАВИ.
Самих речень не переписуйте, а випишіть тільки НОМЕРИ речень. ЗРАЗОК: а) - 1,5 ; б) - 3,6, 7.
а) У яких реченнях немеє однорідних членів.
б) У яких є 1 ряд однорідних членів.
в) У яких є 2 ряди однорідних членів.
г) У яких є 3 ряди однорідних членів.
д) У яких є однорідні присудки.
е) У яких є однорідні підмети.
є) У яких є однорідні означення.
ж) Які із виділених слів у 8 реченні є однорідними, а які - неоднорідними і чому?

Б) 6

Объяснение:

Частини мови діляться на самостійні та службові.

6 самостійних частин мови складається з 4 іменних і 2 дієслівних.

Іменні частини мови так чи інакше пов’язані з іменем (предметом або особою): іменник, прикметник, займенник, числівник.

Дієслівні частини мови — це дієслово та прислівник.

Службові частини мови.

Проблемними для визначення є службові частини мови.

Сполучник служить для зв’язку однорідних членів речення ( маємо перелічення будь-яких предметів, ознак, дій) або частин складного речення:

Прийменник виражає залежність від інших частин мови і необхідний нам, щоб до іменнику обрати правильну граматичну форму.

Навіть назва цієї частини мови говорить «при іменнику», тобто той, що завжди вживається при імені.

Частка найчастіше стосується дієслова, адже вона надає певних відмінків саме дієсловам:

не писати — частка НЕ надає дієслову заперечення; зробив би — частка БИ вказує, що є умова для виконання дії.

Вигук — окрема частина мова, що виражає почуття, емоції, волевиявлення мовця. Вона не відповідає на жодне питання і нічого не називає, вона не самостійна і не виконує службових функцій.

Це звуконаслідування (му, гав), заклики (тс-с, геть), почуття (ой, ох), слова мовного етикету (дякую, до побачення, будь ласка, алло).

Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію “Мені однаково, чи буду…”, тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша “Мені однаково, чи буду…” У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави:
…Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, ї в огні
Її, окраденую, збудять…
Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: “Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні”. Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі – “На нашій – не своїй землі”. Та перед цими рядками є й інші: “На нашій славній Україні”. З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого – все-таки, “не своя”, бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й “малого сліду”.
Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що “малого сліду не покину” на Україні і що його “не пом’яне батько з сином”. Навіщо ця “маска” ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості?
На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, – все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять…
Ох, не однаково мені.
У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію “Мені однаково, чи буду…” зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.