Наступного дня після перемоги Джамали в конкурсі Євробачення я розмовляв із представницею однієї з європейських країн. Вона була схожа на стривоженого птаха: Україна виграла в Росії, та ще й у такому драматичному фіналі, та ще й із такою “політичною” піснею, — що ж тепер буде, чи не надто далеко зайшла Європа у своїй підтримці України? Тоді мені подумалося: щось не те зі сміливістю на нашому континенті.
Перемога України в нинішній війні — це не той сценарій, який живе в головах багатьох європейців. Наша битва добра і зла видається їм внутрішньою українською трагедією. Так зрозуміліше. Так зручніше. Так комфортніше. Ілюзія “громадянської війни” передбачає з боку Європи посередництво й миротворчість. Правда про зовнішню агресію означає, що європейські реалії треба докорінно переосмислювати. Правда ставить Європу в центр цієї війни. Ілюзія ставить її над війною. Чи слід дивуватися, що багато хто “обманываться рад”
Багато європейців уже давно здалися б на нашому місці. І річ тут не в ядерній потузі Росії. І не в російському сп’янінні від сили. І навіть не в тому, що політична Європа поступово перетворюється на якусь подобу супермаркету, по якому неквапливо йде “Газпром” і кладе собі до кошика одного впливового політика за іншим. Усі ці чинники важливі, проте насправді віддзеркалюють щось більше — “дух часу”, який примушує Європу сумніватися в собі.
Історія — найбільший містифікатор і водночас викривач. Джордано Бруно і Джузеппе Каліостро в одній особі. Вона піднімає покоління на барикади, а потім сміється їм же в очі. На руїнах великої війни та Берлінської стіни вона створила “Єдину Європу”, одне з найбільших творінь людської цивілізації, нарівні з епохою Відродження чи епохою Просвітництва, — і тут-таки впродовж життя того самого покоління поставила його на край прірви. “Дух часу”, який ще 25 і навіть 10 років тому прагнув до більшої свободи і демократії, раптом потік, наче годинник на картині Сальвадора Далі. Гаслом дня став “прагматизм” — гарне слово, за яким ховається принцип “свобода і демократія для нас, а для вас — уже як вийде”.
Навряд чи хтось скаже про це відкрито, але інтереси європейців націлені зараз на встановлення нового балансу з Росією. Це як мінімум. А як максимум — на вихід на велетенський російський ринок, якому не перешкоджатимуть ні путінські війни, ні порушення прав людини. До 2014 р. усе до цього і йшло. З одного боку, красиво округлявся Європейський Союз, а з іншого — оформлявся, умовно кажучи, біляпутінський “русский мир” — спільнота країн, у яких свобода й демократія — це не потреба за замовчуванням, а розкіш за перевагою. Як сказав би Остап Бендер, “квазі уна фантазія”.
Економічні перспективи були захопливі. Проект “Єдина Європа” мав влитися у євразійський ланцюжок ЄС—Росія—Китай. Уже будувалися плани єдиної євразійської залізниці на основі транссибірської магістралі. Вже прокреслювалася на карті автомобільна траса Західна Європа — Західний Китай. Уже були зароблені немислимі гроші на Олімпіаді в Сочі. Уже виріс навколо корупційного російського, українського та іншого пострадянського капіталу розлогий ліс тіньових і тому особливо прибуткових фінансових послуг на Заході. “Русский мир” мав стати новим простором росту для Європи. Європа мала стати джерелом сучасних технологій та інвестицій для “русского мира”.
І тут грянув 2014-й. Усе посипалося. Україна відмовилася бути частиною російського простору. Росія перестала прикидатися Європою. У Європі пролягла тріщина — спочатку тонка, як волосинка з путінської лисини, та потім дедалі ширша й глибша. Ідеали затріщали під тиском егоїстичних інтересів. Європейська впевненість у завтрашньому дні захиталася в потоці сирійських, лівійських, іракських, афганських (але тільки не українських!) біженців. Лампочка згасла. Настали темні часи.
Для Росії ми стали на шляху відновлення її імперського статусу. Для багатьох у Європі ми стали на шляху їхнього фантастичного збагачення. Чи треба пояснювати, чому ми є предметом лютої ненависті для одних і нарочитого нерозуміння — для інших? Не те щоб Україну легко було розуміти, — ми й самі часто не розуміємо своєї Батьківщини. Однак та обставина, що у 2013—14 рр. люди вийшли на Майдан з тими самими помислами, з якими східні німці молотили свою стіну 1989-го, мала б сприйматися з розумінням. На жаль, далеко не завжди вона з ним сприймається.
“В Україні триває становлення єдиної Європи, це ж очевидно!” — кажемо ми собі. На жаль, очевидно для нас, але не для них. Почасти це можна пояснити нашими одвічними прогрішеннями на кшталт корупції чи хронічної безвідповідальності політичного класу. Та все-таки корінь проблеми — в іншому. Нам об’єктивно важче, ніж було їм. Східні німці гребли за течією, ми ж гребемо проти. Вони розбивали стіну, яка й так руйнувалася. Ми ж “лупаємо скалу”, яка міцніє. Час мостів, на жаль, завмер. Повертається (принаймні на найближчу досяжну перспективу) час стін.
Слухати іноді буває важко, для цього потрібно багато терпіння, та сила волі, яка не дасть тобі казати щось до того моменту, як співрозмовник закінчить розповідати свою думку. Писання є складовою нашого життя, але є такі випадки, коли писемні навички потрібно дуже сильно піднімати. Це все тому що, писемність української мови дуже складна, та не всім зрозуміти її. Не завжди можна передати головну думку. Говорити треба вміти, тому що іноді словосполучення виходять не вірними, це не повага до того, з ким розмовляєш. Читання має багато правил, пауз, та переказів. Написаний текст не завжди можна зрозуміти, але мені здається, що найлегшим нічого не дається, треба старатися, щоб всі ці вміння були дуже легкими!
(то, что не надо в самом творе) Это лично мой твір, и если оценка будет не высокой, я дико извиняюсь. Удачи с оценками.
Ерік Севарейд, американський журналіст
Наступного дня після перемоги Джамали в конкурсі Євробачення я розмовляв із представницею однієї з європейських країн. Вона була схожа на стривоженого птаха: Україна виграла в Росії, та ще й у такому драматичному фіналі, та ще й із такою “політичною” піснею, — що ж тепер буде, чи не надто далеко зайшла Європа у своїй підтримці України? Тоді мені подумалося: щось не те зі сміливістю на нашому континенті.
Перемога України в нинішній війні — це не той сценарій, який живе в головах багатьох європейців. Наша битва добра і зла видається їм внутрішньою українською трагедією. Так зрозуміліше. Так зручніше. Так комфортніше. Ілюзія “громадянської війни” передбачає з боку Європи посередництво й миротворчість. Правда про зовнішню агресію означає, що європейські реалії треба докорінно переосмислювати. Правда ставить Європу в центр цієї війни. Ілюзія ставить її над війною. Чи слід дивуватися, що багато хто “обманываться рад”
Багато європейців уже давно здалися б на нашому місці. І річ тут не в ядерній потузі Росії. І не в російському сп’янінні від сили. І навіть не в тому, що політична Європа поступово перетворюється на якусь подобу супермаркету, по якому неквапливо йде “Газпром” і кладе собі до кошика одного впливового політика за іншим. Усі ці чинники важливі, проте насправді віддзеркалюють щось більше — “дух часу”, який примушує Європу сумніватися в собі.
Історія — найбільший містифікатор і водночас викривач. Джордано Бруно і Джузеппе Каліостро в одній особі. Вона піднімає покоління на барикади, а потім сміється їм же в очі. На руїнах великої війни та Берлінської стіни вона створила “Єдину Європу”, одне з найбільших творінь людської цивілізації, нарівні з епохою Відродження чи епохою Просвітництва, — і тут-таки впродовж життя того самого покоління поставила його на край прірви. “Дух часу”, який ще 25 і навіть 10 років тому прагнув до більшої свободи і демократії, раптом потік, наче годинник на картині Сальвадора Далі. Гаслом дня став “прагматизм” — гарне слово, за яким ховається принцип “свобода і демократія для нас, а для вас — уже як вийде”.
Навряд чи хтось скаже про це відкрито, але інтереси європейців націлені зараз на встановлення нового балансу з Росією. Це як мінімум. А як максимум — на вихід на велетенський російський ринок, якому не перешкоджатимуть ні путінські війни, ні порушення прав людини. До 2014 р. усе до цього і йшло. З одного боку, красиво округлявся Європейський Союз, а з іншого — оформлявся, умовно кажучи, біляпутінський “русский мир” — спільнота країн, у яких свобода й демократія — це не потреба за замовчуванням, а розкіш за перевагою. Як сказав би Остап Бендер, “квазі уна фантазія”.
Економічні перспективи були захопливі. Проект “Єдина Європа” мав влитися у євразійський ланцюжок ЄС—Росія—Китай. Уже будувалися плани єдиної євразійської залізниці на основі транссибірської магістралі. Вже прокреслювалася на карті автомобільна траса Західна Європа — Західний Китай. Уже були зароблені немислимі гроші на Олімпіаді в Сочі. Уже виріс навколо корупційного російського, українського та іншого пострадянського капіталу розлогий ліс тіньових і тому особливо прибуткових фінансових послуг на Заході. “Русский мир” мав стати новим простором росту для Європи. Європа мала стати джерелом сучасних технологій та інвестицій для “русского мира”.
І тут грянув 2014-й. Усе посипалося. Україна відмовилася бути частиною російського простору. Росія перестала прикидатися Європою. У Європі пролягла тріщина — спочатку тонка, як волосинка з путінської лисини, та потім дедалі ширша й глибша. Ідеали затріщали під тиском егоїстичних інтересів. Європейська впевненість у завтрашньому дні захиталася в потоці сирійських, лівійських, іракських, афганських (але тільки не українських!) біженців. Лампочка згасла. Настали темні часи.
Для Росії ми стали на шляху відновлення її імперського статусу. Для багатьох у Європі ми стали на шляху їхнього фантастичного збагачення. Чи треба пояснювати, чому ми є предметом лютої ненависті для одних і нарочитого нерозуміння — для інших? Не те щоб Україну легко було розуміти, — ми й самі часто не розуміємо своєї Батьківщини. Однак та обставина, що у 2013—14 рр. люди вийшли на Майдан з тими самими помислами, з якими східні німці молотили свою стіну 1989-го, мала б сприйматися з розумінням. На жаль, далеко не завжди вона з ним сприймається.
“В Україні триває становлення єдиної Європи, це ж очевидно!” — кажемо ми собі. На жаль, очевидно для нас, але не для них. Почасти це можна пояснити нашими одвічними прогрішеннями на кшталт корупції чи хронічної безвідповідальності політичного класу. Та все-таки корінь проблеми — в іншому. Нам об’єктивно важче, ніж було їм. Східні німці гребли за течією, ми ж гребемо проти. Вони розбивали стіну, яка й так руйнувалася. Ми ж “лупаємо скалу”, яка міцніє. Час мостів, на жаль, завмер. Повертається (принаймні на найближчу досяжну перспективу) час стін.
на вот
Слухати іноді буває важко, для цього потрібно багато терпіння, та сила волі, яка не дасть тобі казати щось до того моменту, як співрозмовник закінчить розповідати свою думку. Писання є складовою нашого життя, але є такі випадки, коли писемні навички потрібно дуже сильно піднімати. Це все тому що, писемність української мови дуже складна, та не всім зрозуміти її. Не завжди можна передати головну думку. Говорити треба вміти, тому що іноді словосполучення виходять не вірними, це не повага до того, з ким розмовляєш. Читання має багато правил, пауз, та переказів. Написаний текст не завжди можна зрозуміти, але мені здається, що найлегшим нічого не дається, треба старатися, щоб всі ці вміння були дуже легкими!
(то, что не надо в самом творе) Это лично мой твір, и если оценка будет не высокой, я дико извиняюсь. Удачи с оценками.