Майбутній дресерувальник Сьогодні я був у цирку, і побачив, як дресерувальник вправно справлявся з тваринами. Вони слухали його команди і виповнювали їх. Мені теж захотілось побути дресерувальником. І коли я прийшов додому, я одразу ж кинувся до своєї собаки Альбатроса. Мені теж захотілося його тренувати. Я почав з ним займатися, але нічого не виходило. Собака нічого не розумів. В мене з'явилася ідея. Я взяв свого комп'ютера і показав відео, як собаки роблять різні трюки. Йому дуже сподобалось. Після цього, я спробував його тренувати. Все було прекрасно. Він вправно виконував команди. Ми з Альбатросом вирішили зробити маленький цирк.
Яка чудова українська мова! Виплекана колоссям, виспівана птахами, звеличена письменниками. Мабуть, не було жодного майстра слова, який би від усього серця не висловив до неї палкої любові і своєї тривоги, який би не покладав на неї найбільших надій, бо долю свого народу бачив невідривною від долі рідної мови.
Перші слова.. . Вони — з матусиної колискової, бабусиної легенди. Саме вони відкривають кожній людині безмежний світ зеленої діброви — мови. У сповиточку рідне слово дитина чує від матері, за нею перші ніжні слова ласки промовляє — ті слова, які проказувала прамати над колискою, може і в глибоку давнину. Вони наповнені почуттям, мов квітка нектаром. Отже, мова — спів, мова — казка.
Моя рідна мова така мелодійна та неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, степів і дібров землі вкраїнської. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Кожна її ниточка вимочена у криницях і струмках людської звитяги. Вона — з голосу буйного тура, скрипу дерев'яного рала, стогону вола в борозні, золотого колосся, осмаленого війнами і торкнутого полином Чорнобиля. Вся з тучі і грому, з води і роси. У ній — сиві віки і день прийдешній.
Українське слово увібрало помисли народу, сподівання на кращу долю. Воно зберегло й донесло з глибини минулих століть народну звичаєвість, обрядовість. Змочене удовиними слізьми, повите дівочою тугою на невольничих торгах, воно вмирало з голоду і будувало, плакало за засудженими, але відроджувалось, і доки в народу залишається це драгоцінне надбання, “воно оживає і сміється знову”.
Мова.. . Яка ти багатогранна, ніжна, ясна, як промінчики сонці, що яскравим сяйвом осипають землю добром, радістю, плодами. Повна ніжності, як весняний первоцвіт, повна сил, як кремезний дуб широколистий, повна вогню, як спалах новонародженої зірки. Ти квітуєш пелюстками слів у морозних думах полину, даєш поетові дужі крила, щоб зміг піднятися у височінь, ученим відкриваєш мудрість людської душі. Тобі рости, рости і не в'янути, бо у серці твоїм, мова рідна, — “великого народу ніжна і замріяна душа”.
Я українка — і цим пишаюсь! Мову рідну люблю і шаную. Що можу зробити для її розквіту? Виконуючи поетову настанову, берегтиму, “як парость виноградної лози”. Продовжуватиму та плекатиму її традиції, бо мова для мене є материнською піснею над колискою, радістю кохання. Я черпатиму глибини її багатства щоденно, оберігатиму цей неоціненний скарб, буду патріотом своєї держави. Завжди пам'ятатиму Шевченкові слова:
Ну що б, здавалося, слова.. . Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється, ожива, Я їх почує...
Мова наша — це золотий запас голосу душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право та гордість іменуватися народом українським.
Сьогодні я був у цирку, і побачив, як дресерувальник вправно справлявся з тваринами. Вони слухали його команди і виповнювали їх. Мені теж захотілось побути дресерувальником. І коли я прийшов додому, я одразу ж кинувся до своєї собаки Альбатроса. Мені теж захотілося його тренувати. Я почав з ним займатися, але нічого не виходило. Собака нічого не розумів. В мене з'явилася ідея. Я взяв свого комп'ютера і показав відео, як собаки роблять різні трюки. Йому дуже сподобалось. Після цього, я спробував його тренувати. Все було прекрасно. Він вправно виконував команди. Ми з Альбатросом вирішили зробити маленький цирк.
Перші слова.. . Вони — з матусиної колискової, бабусиної легенди. Саме вони відкривають кожній людині безмежний світ зеленої діброви — мови. У сповиточку рідне слово дитина чує від матері, за нею перші ніжні слова ласки промовляє — ті слова, які проказувала прамати над колискою, може і в глибоку давнину. Вони наповнені почуттям, мов квітка нектаром. Отже, мова — спів, мова — казка.
Моя рідна мова така мелодійна та неповторна, бо увібрала в себе гомін полів і лісів, степів і дібров землі вкраїнської. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Кожна її ниточка вимочена у криницях і струмках людської звитяги. Вона — з голосу буйного тура, скрипу дерев'яного рала, стогону вола в борозні, золотого колосся, осмаленого війнами і торкнутого полином Чорнобиля. Вся з тучі і грому, з води і роси. У ній — сиві віки і день прийдешній.
Українське слово увібрало помисли народу, сподівання на кращу долю. Воно зберегло й донесло з глибини минулих століть народну звичаєвість, обрядовість. Змочене удовиними слізьми, повите дівочою тугою на невольничих торгах, воно вмирало з голоду і будувало, плакало за засудженими, але відроджувалось, і доки в народу залишається це драгоцінне надбання, “воно оживає і сміється знову”.
Мова.. . Яка ти багатогранна, ніжна, ясна, як промінчики сонці, що яскравим сяйвом осипають землю добром, радістю, плодами. Повна ніжності, як весняний первоцвіт, повна сил, як кремезний дуб широколистий, повна вогню, як спалах новонародженої зірки. Ти квітуєш пелюстками слів у морозних думах полину, даєш поетові дужі крила, щоб зміг піднятися у височінь, ученим відкриваєш мудрість людської душі. Тобі рости, рости і не в'янути, бо у серці твоїм, мова рідна, — “великого народу ніжна і замріяна душа”.
Я українка — і цим пишаюсь! Мову рідну люблю і шаную. Що можу зробити для її розквіту? Виконуючи поетову настанову, берегтиму, “як парость виноградної лози”. Продовжуватиму та плекатиму її традиції, бо мова для мене є материнською піснею над колискою, радістю кохання. Я черпатиму глибини її багатства щоденно, оберігатиму цей неоціненний скарб, буду патріотом своєї держави. Завжди пам'ятатиму Шевченкові слова:
Ну що б, здавалося, слова.. .
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється, ожива,
Я їх почує...
Мова наша — це золотий запас голосу душі народної, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право та гордість іменуватися народом українським.