Нужно изменить текст, и составить три вопроса а б в
1) Веселка, виграваючи розмаїттям кольорів, завжди викликала радість і захоплення в усіх народів. (2) Її називали дугою, аркою та обожнювали, як сонце, і (З,з)емлю, і трави. (3) Древні (І,і)ндійці вважали райдугу величним луком (Б,б)ога Індри за до якого він пускав стріли, уражаючи злих демонів, що ховалися в чорні хмари. (4) За давнім повір’ям, ця дуга піднімає вгору воду з озер, рік, а потім повертає її у вигляді дощу. (5) У народі кажуть: «Веселка воду бере». (6) Українці вірили: райдуга – це труба, що сягає одним кінцем неба, а інший опускає в криницю, з якої п’є (Б,б)огородиця.

Знання -це скарб.Людина, яка прагне знань, відчуває постійну потребу в їх поповненні. Чим більше вона пізнає, тим більше їй хочеться знати. Бо нові поняття, факти, ідеї розширюють коло інтересів, відкривають привабливі обрії ще не пізнаного. Не може приносити радість жодна справа, якщо ми не вміємо її виконувати. Тож треба наполегливо вчитися, щоб після тривалої навчальної праці відчувати ве­лике задоволення. Адже навчання дає пізнання, вміння і навички. Не треба боятись помилятися. Вміння вчитися на помилках — ключ до успіху. Щоб знайти своє покликання, справу всього життя, треба вчитися. Знання потрібні, щоб здобути професію. Про це треба замислитися вже в шостому класі. Безталанних людей немає. Є люди, що займаються не своєю справою. Найбільших успіхів людина досягає тоді, коли її здібності і схильності вчасно виявлені і розвинуті. Щоб вибрати професію, потрібно знати свої індивідуальні здібності. Школа повинна до учням обрати майбутню професію. Але багато залежить і від самих учнів. У кожного є улюблені навчальні дисципліни і ті, які здаються нам нудними і нецікавими. Хоча, на мою думку, нецікавих предметів немає. І якщо почати краще готуватися до «нецікавих» уроків, то незабаром вони стануть улюбленими. Знання додають упевненості у своїх силах, а це вже перший крок до успіху в житті.

Яка пречудова весна!

Чисте небо, море блакиті, м’яке сонячне світло, перша зелень

на деревах. Та майже прозора зелень чомусь хвилює Івана, він

дивуючись дивився й дивився б на неї. Дерева, ще недавно

похмурі й кострубаті, стали м’які, вони схожі на хмари світло-зеленого диму, що здійметься дороги.

Коло Будинку Творчості Іван спустився по кручі донизу

й неначе опинився на безлюдному острові. Хіба що рівний

постійний гуркіт автомашин нагадував про те, що цей острів

звідусюди оточенний містом. Він ішов усе далі й далі по кручі,

машинний гул ставав тихіший проте не пропадав. Та про нього

можна забути, не згадувати, бо тут таки є справді царство природи.

Підсвічене промінням, ясно сяяло молодесенька листя

на гіллі й звідусюди линув щебет пташок. Пташинні пісні

неначебто відкривали йому щось у його єстві якусь не ясну

глибину журливий щем. І він хотів щоб так тривало довго.

Приємно було думати про те, що не всі відчуття вже знайомі

йому, як і не всі відтінки старих відчуттів. А тому-то очевидно,

він ще не розвивається не пізнав цей світ і самого себе до кінця…

У все навколо: пташині голоси, сяяння молодого листя,

підбадьорлива свіжість квітневого повітря відкривались

перед хлопцем по-новому. Відкривались водночас не

втрачаючи своєї таємниці своєї споконвічники загадки. І Іван

думав, що либонь ніхто невзмозі проникнути в

найсокровеніші тайники природи. Йдучи поміж тихих

дерев на дніпровській кручі, бачачи віддалік за гіллям

неабиякої синяви річку могутній плин її води, хлопець немов

зазирав не тільки у весняну душу природи, а й у свою

весняну душу, в якій так само відбивалися зміни.