, нужно сделать стислий переказ тексту Його зненацька охопив сумнів: «Чи те я роблю, що слід? Чи здатний на це? Чому
так тягне туди, у невідоме?» І він зупинився серед шляху. Замислився. Огледівся. Хоча
дорога стелилася попереду рівна й широка, проте він не міг іти далі: і неспокій, і
невдоволення собою, і жадання чогось вищого переповнили його. А обіч уторованої
дороги громадилися вершини, які здавалися такими стрімкими й неприступними, що
на них ніхто не наважувався зійти.
До того ж їх оточували непрохідні хащі, глибокі яруги, гострі стрімчаки й
бескиди…
І все ж він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував
власну стежину до вершини. І вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня,
ні скелясті крутосхили, ні глибокі урвища. Він здіймався все вгору і вгору.
«Божевільний!» — жахалися одні, що спокійно дибали гостинцем. «Відчайдушний!»
— захоплено вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі вслід за сміливцем.
«Щасливий!» — зітхали ті, які через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу
не могли піти за першопрохідцем.
А були й такі, що мовчки заздрили й потайки зневажали сміливця.
Що йому до того! Він уперто здіймався на вершину, де не ступала ще нога
людська. І то було його покликання, його щастя, його слава й безсмертя. Як важливо в
житті знайти себе, доки не пізно, доки ще молодий!
А йому тоді йшов уже тридцять другий. За спиною в нього і вчителювання, і
участь у боях, і робота в провідній республіканській газеті художником ілюстратором,
карикатуристом. Читачі в кожному номері шукали гострі, дотепні малюнки, під якими
стояв підпис «Сашко». Друзі щодня приходили до нього в майстерню, щоб
подивитися, як під пензлем народжується пейзаж чи людський тип. І називали його
талановитим, і пророкували йому творче майбуття.
А його не задовольняли ні карикатури, ні акварелі, ні олійні праці. Усе дужче й
дужче почувався невдоволеним, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що
тільки-но утверджувалося. І однієї ночі після роздумів він рішуче виходить зі своєї майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. Залишає мольберт, фарби, закінчені й
незакінчені полотна — залишає назавжди.
Із плащем через плече й дорожнім портфелем у руці поспішає на вокзал, сідає в
поїзд, що везе його на берег Чорного моря, у красуню Одесу. А вранці він уже стоїть
перед директором кінофабрики й промовляє три заповітних слова:
— Хочу стати режисером!
Це був Довженко
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
- Привіт, як почуваєшся? Наскільки я знаю, ти хворієш.
- Дякую, що цікавишся. Я почуваю себе краще, ніж учора. Скорше всього, я піду в школу в понеділок.
- Ой. Це добре. Що робиш?
- Слухаю музику.
- А ми зовсім не знаємо про музичні вподобання одне одного. До речі, який ти стиль музики любиш слухати?
- Я слухаю в основному рок, але можу слухати також реп чи поп-музику. Або навіть класичну, якщо хочу заспокоїтись. Але знову ж таки, рок - мій улюблений напрям.
- Мій також. Я обожнюю рок-музику та можу слухати її цілими днями. А ти?
- І я. Яка твоя улюблена група? Моя - AC/DC.
- А моя улюблена група - це Panic! At the Disco. Я дізналася про неї, коли мені розповіла про неї найкраща подруга. А ти як дізналася про цю групу?
- Коли ми їхали в татовому авто, заграла їхня пісня, і я спитала що то за група. Тато відповів, що це AC/DC, і я відразу включила пісню, а потім ще одну, і ще кілька...
- Зрозуміло. А скільки учасників у твоїй групі?
- Чотири. А у твоєму гурті Panic! At the Disco?
- Три.
- Ясно.
- Гаразд, мене кличе мама! Я обов"язково послухаю музику твого гурту.
- І я твого також! Па-па! Побачимося пізніше!
- Па-па.