ПЕРЕКАЗ СВОЇМИ СЛОВАМИ .БУДЬ - ЛАСКА . ІВ Будівництво замку розпочато, за переказами, 1362 р. Замок будувався

тривалий час і пізніше зазнав не раз різних змін і перебудов. Замок називали Високим від його високого розташування і для відрізнення від іншого замку в місті, що звався Низьким.

Високий замок починався з великого пригородка. Він був заввишки 120 м, завширшки 23 м. Тут були склади дерева, сіна, соломи, й тут тримали худобу. Пригородок був оточений з трьох сторін мурами, з четвертої, східної, межував із меншим пригородком, також з мурами. Мури обох пригородків мали стрільниці для стрільби. На рогах і в деяких інших місцях були башти або вежі на три й чотири поверхи. Усіх веж було шість. Вежі служили і для оборони, і в’язницями для «своєвільних людей». Від сходу одна вежа звалася «шляхетська», де сиділа шляхта, друга — «гультяйська» — для всіх інших злочинців. На вежах і мурах відбували сторожу замкові «драби» вдень і вночі: в часи небезпеки били тривогу й смоляними бочками освітлювали темноту. Для оборони замку служили гармати, гаківниці і рушниці.

У замку як в’язні перебували в 1410 р. німецькі рицарі-хрестоносці, що потрапили в полон під Грюнвальдом.

У 1559 р. тут була замкнена славна княгиня Гальшка з Острога, донька князя Іллі Острозького, що по батькові дістала величезну спадщину. Мати княжни вибрала їй мужа в особі князя Симеона Слуцького. Не бажаючи віддати доньки воєводі Луці з Гурки, що з нею підступно взяв шлюб, замкнулася з донькою в монастирі домініканців. Князь, перебраний за старця, дістався потайно до монастиря, але воєвода влаштував його облогу. Врешті було перетято рури, якими йшла вода до домініканців, і монастир мусив піддатися. Остаточно дві сторони вирішили, що Гальшка буде затримана в «секвестрі» у Високім Замку аж до рішення короля. Львівський староста приїхав за княжною і перевіз її на замок, на знак почесті стоячи на ступні карети. Але Гальшка була невтішна, сиділа на ліжку лицем до стіни і не хотіла нічого їсти. Король вирішив, що княжна має вертатися до чоловіка. Староста віддав її Гурці, і хоча Гальшка не хотіла сідати до повозу і заливалася слізьми, мусила покоритися.

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе».                                                          Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.

Незабудка (твір-опис квітки у художньому стилі)

Я дуже люблю квіти, їх аромати, яскраві пелюстки. Моя улюблена квітка — незабудка.

Яке ласкаве ім’я у моєї квітки. І сама вона прекрасна. П’ять пелюсточок, синіх-синіх, ніжніших від неба, а посередині знаходиться жовте сердечко. Незабудки не вигорають, не відцвітають, не тьмяніють на гарячому літньому сонечку. Цвітіння квітки, маленької, як нігтик дитини, м’яке, чисте, довірливе. Подивишся на неї раз — повік не забудеш. Адже у ній поєднані разом і краса, і простота, і вічність.