Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.
Театральне життя в Одесі веде свою історію з перших днів існування міста. Театр опери і балету по праву можна назвати старійшиною серед цілого ряду його культурних установ. Одеса отримала право будувати театр в 1804 році, а 1809 року він був вже побудований. 10 лютого 1810 року відбулося перша вистава – російська група П. Фортунатова поставила одноактну оперу Фреліха “Нове Сімейство” і водевіль “Утішена вдова”.
Будівля Одеського театру виконана в стилі віденського “бароко”, який був основним в європейському мистецтві з кінця XVI і до середини XVIII століття. Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображає одну з муз – покровительку мистецтва Мельпомену. Трохи нижче розташовані скульптурні групи, також на сюжети із стародавньої міфології. Внизу, біля центрального входу, на високих постаментах встановлені дві скульптурні групи, які втілюють Комедію і Трагедію: зліва – фрагмент трагедії Евріпіда “Іполит”, справа – епізод з комедії Арістофана “Птахи”.Театр цікавий не тільки своєю архітектурою, але і багатою творчою біографією. Театру належить велика заслуга в розвитку музичної культури на Півдні нашої країни. Тут виконували свої твори П. І. Чайковській, Н. Ф. Римський-Корсаков, С.В.Рахманінов, Ежен Ізаї, Пабло Сарасате і інші. Виступали всесвітньо відомі артисти: Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька, Антоніна Нежданова, Леонід Собінов, Тітто Руффо, Баттістіні, Джеральдоні, танцювала перша балерина світу – Ганна Павлова. У 1926 році театру було присвоєноно звання “Академічний”.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.
Театральне життя в Одесі веде свою історію з перших днів існування міста. Театр опери і балету по праву можна назвати старійшиною серед цілого ряду його культурних установ. Одеса отримала право будувати театр в 1804 році, а 1809 року він був вже побудований. 10 лютого 1810 року відбулося перша вистава – російська група П. Фортунатова поставила одноактну оперу Фреліха “Нове Сімейство” і водевіль “Утішена вдова”.
Будівля Одеського театру виконана в стилі віденського “бароко”, який був основним в європейському мистецтві з кінця XVI і до середини XVIII століття. Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображає одну з муз – покровительку мистецтва Мельпомену. Трохи нижче розташовані скульптурні групи, також на сюжети із стародавньої міфології. Внизу, біля центрального входу, на високих постаментах встановлені дві скульптурні групи, які втілюють Комедію і Трагедію: зліва – фрагмент трагедії Евріпіда “Іполит”, справа – епізод з комедії Арістофана “Птахи”.Театр цікавий не тільки своєю архітектурою, але і багатою творчою біографією. Театру належить велика заслуга в розвитку музичної культури на Півдні нашої країни. Тут виконували свої твори П. І. Чайковській, Н. Ф. Римський-Корсаков, С.В.Рахманінов, Ежен Ізаї, Пабло Сарасате і інші. Виступали всесвітньо відомі артисти: Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька, Антоніна Нежданова, Леонід Собінов, Тітто Руффо, Баттістіні, Джеральдоні, танцювала перша балерина світу – Ганна Павлова. У 1926 році театру було присвоєноно звання “Академічний”.