Поданих реченнях замініть, де можна, узгоджені означення неузгодженими. 1. Miцні Олегові руки підкорили собі човен (Д. Бедзик). 2. На гірських вершинах димні хмари (О. Гончар). 3. Тепер Юрко сидить на березі і вдивляється в морську далечінь (О.Донченко). 4. Василева мати йшла на станцію по воду (О. Бойченко). 5. За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. 6. На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербівську дівчину (1. Нечуй-Левицький). 7. Першою такою колючкою в Чіпчинім житті була смерть бабина. 8. Казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом дожилися на дитячий розум (Панас Мирний). 9. Гірським ключем він пахне і глицею густою, оцей карельський вітер, запеклий сніговій (М. Бажан). 10. Стояла удовина хатка на луці під горою (М. Вороний).11. Ламкий юначий голос гасне за крок (П. Гуріненко). 12. Доторкнусь до яблуневих віт Чубинський). 13. Вербовий гай тім боці повивсь у темряву, почорнів, блакитні гори стали синіми та хорошими (М. Коцюбинський). 14. Золотий навскісний промінь підпалив мою герань (1. Жиленко). 1в дорогу до вершин зберуся (А. )​

Моє рідне місто <br />моє рідне місто називається Кривий Ріг. воно так називається через хвилясте русло ріки Саксагань в місці її витоку в ріку Інгулець. цю назву запропонував академік Василій Зуєв в 1781 році. це єдиний районний центр колишнього СРСР, який мав метрополітен. центральна вулиця в Кривому Розі є проспект Карла Маркса. я можу і хочу зробите своє рідне місто самим чистим містом України. кожне місто це своєрідне “обличчя” моєї неньки України, і я хочу щоб не одне з облич не було заплямоване.

Я довго пам'ятатиму той день, коли вперше в житті переступив поріг школи. Це був надзвичайно святковий день. Велика, блискуча від сонячного проміння класна дошка, грудочки білої крейди, тривожні й хвилюючі звуки дзвоника здавалися мені дивовижними. Я довго шукав свій клас, тому ввійшов до нього майже останнім. Сісти довелося на останній парті. Почав хвилюватися, що не почую вчителя, що не вистачить підручника. Так і сталося. Після привітання учителька почала роздавати по дві книжки на кожну парту. Всі жадібно хапали, починали невміло читати і милуватися малюнками. «Зараз дійде черга й до мене», — казав я собі. Аж ось на парту учителька поклала всього один підручник, який довелося ділити з синьооким дівчиськом. Чомусь тоді мене ця подія дуже засмутила, а сльози, як я їх не ковтав, все-таки покотилися. Як пізніше з'ясувалося, ту дівчинку, що не пройнялася моїм горем, звали Даринкою. Тоді вона мені якось іронічно й байдуже ла: «Ну, забери той Буквар, якщо хочеш, я його давно вже прочитала з бабусею». Навіть не знаю, що мене тоді більше вразило: те, що підручника не вистачило, чи те, що я ніколи ще не читав того Букваря.