Прокоментувати розділові знаки, охарактеризувати головні члени речення.
Ну, не пустити погрітися — гріх (Є. Гуцало). Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника (О. Довженко). Ми не вірили матері і захищали діда від її нападів, бо псалтир
всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний
мед (О. Довженко). Один був інженер, один (що вже й зовсім незвично) — поет, один—
лікар, четвертий — Отава (П. Загребельний). Набити руку — це не означає побити руки
(Григір Тютюнник). Я співець степів широких, краю вільного співець (Г. Чупринка). Любов
до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова (В. Сухомлинський). Я такий молодий, повний юними днями (П. Карманський). Листопад утопив краєвиди у розтоплену
золотом синь (Є. Маланюк).

Прекрасне і потворне – два боки однієї медалі. Одне без іншого не існує, одне живиться від іншого. Навіть у повсякденному житті. Те, що викликає в людини захоплення і почуття насолоди, може вважатися прекрасним, а те, що викликає відразу і жах, – потворним. Добре розумілися на прекрасному і потворному давні греки. Попереднє визначення цих двох понять належить саме давньогрецьким мудрецям.Якщо пильно придивитися до життя навколо нас, то прекрасне і потворне самі себе викриють. Наприклад, вирази людських облич. Хижий і злий вираз на обличчі людини, звичайно, є потворним: не такою має бути людина. А ось світлочола людина з ясними очима, яка нагадує портрети епохи Відродження, може вважатися прекрасною. Тобто бути прекрасною для людини означає повністю відповідати своїй внутрішній суті. Коли ж між задумом Творця й поведінкою людини помітна разюча різниця, то це прояв потворного.Спробуємо відшукати не спотворений людиною ландшафт й уважно роздивимося його. Що б це не було – гай, степ чи ріка – кожен природний ландшафт прекрасний. Навіть стара напівмертва гілка або якийсь напівзруйнований камінь є втіленням одвічної гармонії і плину часу. Не можна сказати, що берег дикої річки некрасивий, тому що по ньому хвилі розкидали залишки водоростей. Адже саме так виглядала природа за мільйони років до появи людини, коли ні про прекрасне, ні про потворне ніхто ще й не чував.Те, що позбавлене душі, може бути досконалим чи довершеним, але ніколи – прекрасним. Для того, щоб витвір мистецтва, архітектурне диво чи просто посмішка засяяли всіма промінцями своєї суті, треба вкладати в них душу Адже людина за своєю природою – митець, і в її силах змінювати все навколо себе. Чудово було б, коли б ці зміни завжди виявлялися змінами на краще. Тоді б у світі було якнайбільше прекрасних речей, думок, почуттів і якнайменше потворної жорстокості в усіх її проявах. 

Біжить Маруся бачить на снігу хтось загубив рукавичку . Підняла її дівчинка й оділа її на ручку .                                                                                                Бачить вона хлопчик шукає рукавичку й підішла до нього .- Хлопчику це твоя рукавичка ? -Так це моя , дякую що знайшла її ! - Твоя рукавичка дуже тепленька вона дбає про ручки дивись не загуби її !                                                Пішла Маруся  у свою хатку . Їй було тепло й затишно . Посадила вона  у горшечок  зерно . Поливала вона його вже місяць й бачить вона що зернятко проросло . Вже й зима кінчилась . Запросила вона хлопчика того який був загубив рукавичку . - Дивись Івану який маренький паросток пророс . Йдемо його на вулицю посадимо . Пішли вони на вулицю посадили паросток .                      А на слідуючий деньвирос маленький та зелений дубок . Зраділи Маруся з Іваном . І від цього їм хотілося творити багато чого доброго !