Люди дуже часто говорять про те, що потрібно творити добро, і тоді світ стане кращим. «За добро добром відплачують» - говорить народна мудрість. Але з екранів телебачення часто демонструють зовсім протилежне: от зробиш комусь добро, а він тобі злом віддячить.
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.
Самий зворушливий образ, відомий як у релігії, так у Літературі й мистецтві — образ матері, що заколисує рідне дитя. Ця картина наповнює глядача відчуттям затишку, захищеності й комфорту. Адже саме мама ще до народження піклується про дитину, тільки поруч із нею дитя перебуває в абсолютній безпеці. Тарас Григорович Шевченко писав — «Нічого кращого ні, як мати молода зі своїм дитятком малим».Вся та турбота, любов, ніжність і щира, нічим не обґрунтована прихильність, що випробовує матір до своєї дитини знайшли своє відбиття в чистих безневинні колискові. Все своє бажання бачити рідне дитя здорова, гарна, щаслива, розумним і успішним мати вкладає в невигадливі рядки, які часом досить фальшиво, без музики наспівує в сутінку рідному чаду, у ритм погойдуючи колискуКолискова пісня повинна заспокоїти дитя, тому в немудрому тексті прослизають самі м’які, ніжні речі й створення, знайомі нам усім з дитинства: мурчащий кошеня, пухнатий кролик, тиха лисичка з м’якими лапками, що гурчать голуби й маленькі ластівки; подушка, набита легким повітряним пухом і мамині руки. Ця пісенька з народження прищеплює нам любов до комфорту, учить нас тому, що таке щастяЩоб викорінити з дитини примхливість, норовливість і впертість у колискову вводять негативних персонажів — підлу хитру лисицю, страшного сірого вовка або Бабая. Така колискова вчить нас страху, адже безстрашність не завжди є чеснота, порию воно є гіршим з пороківИ хоча колискові здебільшого небагатослівні, вони несуть у собі куди більше змісту, чим інші пісні. Саме з колискових починається формування немовляти, як людини, окремої особистості. Відомо, що діти в малому віці, як губка усмоктують ту інформацію, що пропонує їм навколишній світКолискова — перший урок, що одержує дитина у своєму житті. І тільки мама може проспівати колискову такий, який вона повинна бути — наповненої теплом і турботою, любов’ю й прихильністю. Ні батько, ні сестра, ні бабуся не можуть випробовувати до дитини того пещення, що дарує своєму чаду мати. А виростаючи, ми так часто в моменти суму хочемо знову почути мамину пісню, і відчути маминої теплої руки. Мамині колискові призначені лише для одного слухача — для її дитини, і тільки мати може бути виконавцем такий немудрої, але такої важливої пісенькиНапишіть у відповіді тут
І знайомі з цим згодні: невдячні люди дуже часто трапляються навколо нас. Можливо, злом вони за добро не відплачують, але й подяки від них не дочекаєшся.
Але чому все одно потрібно творити добро? Мабуть, тому, що це нагальна потреба людини – посміхнутися комусь, простягти руку до До перейти вулицю, зігріти змерзлого, винайти для хворих чудодійні ліки. Або просто сказати добре слово підтримки.
Звичайно, коли людина говорить красиві слова та обіцянки – це ще не так багато вартує. Потрібно підкріпляти свої слова реальними вчинками.
Я думаю, що творити добро – це потреба навіть не просто людини, а всякої живої істоти. Скільки буває випадків, коли, наприклад, кіт виховує покинутих цуценят, або навіть вовки вигодовують загублених у лісі людських малюків. Не може жива істота жити без того, щоб самому творити добро. Усі релігії світу вчать нас робити добрі вчинки, і християнська віра теж.
Мабуть, у нашому непростому світі складно творити добро. І мені, як і усім, теж хочеться його творити. Але не завжди виходить. Часто забуваєш, що потрібно сказати щось хороше, а замість цього дратуєшся та огризаєшся на близьких та друзів. А потім почуваєшся дуже соромно. Часто губишся, коли час зробити добрий вчинок, а потім думаєш: потрібно було вчинити так і так…
Ми боїмося чинити добро, тому що не впевнені, що нам за це віддячать. Хотілося б скинути ці обмеження і просто робити добро безкорисливо, не сподіваючись на вигоду. Від цього можна отримати велику, безмежну радість. Найщасливіші люди – ті, хто вміє допомагати іншим просто по волі своєї душі. І для них це так само природно, як дихати. Оточуючі інколи вважають таких людей майже святими.
А той, хто добра не робить – він неначе живе у неповну силу, зіщулившись, озираючись навколо: де б вигоду знайти. Він не проживає половину свого життя, і з його очей ніколи не ллється життєдайний світ. Часто і дивитися на такого не хочеться.
Знаєте, одним з прикладів безкорисливої доброти я вважаю героїню поеми «Наймичка» Тараса Шевченка. Ганна виховувала свого сина, все робила для нього, хоч знала, що він не вважає її своєю матір’ю. Він міг би вирости та вигнати її на вулицю – адже для нього вона була усього лише наймичкою. Стара та хвора наймичка кому потрібна? Ганна цього не побоялася, і все життя віддала Маркові та його родині. І серце хлопця відізвалося на її доброту - він полюбив її як матір. Добро все одно знаходить справжню подяку, я в це вірю.