Розставити розділові знаки, підкреслити, зробити синтаксичний розбір речень. 1. Живи Україно живи для краси для сили для правди для волі. 2. Рідно Україно земле колискова обіймаю піснею тебе. 3. Кажуть грати на кобзах уміли усі козаки.
Сонце нещадно палить, залишаючи відблиски своїх гарячих променів у прохолоді швидкоплинної річки. Зелені трави буяють під їх теплом.
Верба схилилася до води,щоб окунути свої довгі зеленаві коси у воду.
У зарослях очерету, в тіні, відпочивають та вичікують комах жаби. Гармонія всюди. Здається, ніхто ніколи не порушить недоторканність цього місця.
Козача гора височіє над усією цією красою та доповнює пейзаж. Мабуть, нею раніше мандрували козаки, але саме зараз вона велично відпочиває.
Як же тут гарно. Наша мальовнича країна багата такими мальовничими місцями, але, як і це, кожне з них - неповторне.
Ліс узимку. Ви були в лісі, коли там панує зима? Не кожного року о такій порі ліс буває таким красивим, нині він незвичайний — чарівливий. Заходиш у це царство неземної краси й опиняєшся в полоні дивовижних вражень, коли навіть слова сказати не можеш голосно, аби не сполохати якогось дива. Он дерева набрали на своє гілля стільки пухнастого снігу, що здається не витримають дрібненькі галузки, і зрине вниз білий водоспад. Усі дерева, кущі стоять припорошені сніжинками, ніби готуючись до якогось балу. Хочеться розмовляти пошепки. Та снігурі зовсім на це не зважають, їм приємно перелітати з гілки на гілку й струшувати сніг. Білочки теж вискакують на прогулянку, щоб розвеселити себе й довколишніх птахів, які відразу злітають, якщо десь осиплеться сніг. І ліс наповнюється поодинокими звуками, такими ніжними й неповторними, ніби сама природа щось шепоче. Десь пташка обізветься, десь сніг, сиплючись до підніжжя дерев. Так приємно стояти й слухати ліс.
Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи товариша, який подався в село закупити продуктів, я оглядав усе довкола.
Згодом побачив, як від берега рушив човен. У ньому сиділо троє засмаглих парубійків.
Скупавшись і перевіривши снасті, я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом почув дивний звук. Повернувшись, побачив у розкуйовдженому гіллі куща собаку. Він лежав і здавався повністю безпорадним: лапи безвільно відкинуті вбік, морда - на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, що виражало біль і тугу. Очевидно, хворий чи поранений. Як же пес опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приставали до острова на човні? Знайшовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.
- Де ти взяв цього пса? - почувся голос товариша.
І в цю мить собака загарчав, ледве підвівся і встав на чотири лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть силкується захистити мене?
Я розповів про човен, що причалював до берега, яким, мабуть, і підкинули пса.
Ми оглянули собаку. На боці суцільна рана, шерсть облізла, шкіра подекуди відвисла. Не можна було без душевного болю дивитися на нещасну тварину.
Ми енергійно взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обережно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сорочкою.
Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпався від болю, щулив тремтячі вуха, мружив очі.
Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпереживанням, - дарма що ми лікували тварину, а не людину.
Ми спорудили з листя курінь і сховали собаку від пекучого літнього сонця, пригадали цікаві мисливські пригоди, уявляли, як восени підемо з ним на полювання.
Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Зовсім неподалік до берега пристав човен, який я одразу впізнав. Із нього вийшла дівчина.
- Альбатрос! - озвалася вона.
Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назустріч. Дівчина опустилася навколішки і погладила пса поміж вухами.
- Це ваш собака? - запитав я непривітно. - Що з ним ста лося?
Дівчина ніяково розповіла, що це собака товариша і що тварина мало не обварилася, коли випадково перевернувся казан з рибальською юшкою... А на наш докір, що не допомогли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.
— То ви привезли його здихати на острів? - різко перервав дівчину мій товариш. - Курс лікування ще не закінчено, до побачення.
Дівчина, гнівно глянувши на нас, круто розвернулася, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та товариш міцно тримав його за ремінь, заспокоюючи. Коли човен віддалився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.
— Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської жорстокості, відплачує за неї незрадливою любов'ю. Вірність! - сумно сказав товариш.
Сонце нещадно палить, залишаючи відблиски своїх гарячих променів у прохолоді швидкоплинної річки. Зелені трави буяють під їх теплом.
Верба схилилася до води,щоб окунути свої довгі зеленаві коси у воду.
У зарослях очерету, в тіні, відпочивають та вичікують комах жаби. Гармонія всюди. Здається, ніхто ніколи не порушить недоторканність цього місця.
Козача гора височіє над усією цією красою та доповнює пейзаж. Мабуть, нею раніше мандрували козаки, але саме зараз вона велично відпочиває.
Як же тут гарно. Наша мальовнича країна багата такими мальовничими місцями, але, як і це, кожне з них - неповторне.
Ліс узимку. Ви були в лісі, коли там панує зима? Не кожного року о такій порі ліс буває таким красивим, нині він незвичайний — чарівливий. Заходиш у це царство неземної краси й опиняєшся в полоні дивовижних вражень, коли навіть слова сказати не можеш голосно, аби не сполохати якогось дива. Он дерева набрали на своє гілля стільки пухнастого снігу, що здається не витримають дрібненькі галузки, і зрине вниз білий водоспад. Усі дерева, кущі стоять припорошені сніжинками, ніби готуючись до якогось балу. Хочеться розмовляти пошепки. Та снігурі зовсім на це не зважають, їм приємно перелітати з гілки на гілку й струшувати сніг. Білочки теж вискакують на прогулянку, щоб розвеселити себе й довколишніх птахів, які відразу злітають, якщо десь осиплеться сніг. І ліс наповнюється поодинокими звуками, такими ніжними й неповторними, ніби сама природа щось шепоче. Десь пташка обізветься, десь сніг, сиплючись до підніжжя дерев. Так приємно стояти й слухати ліс.
Пригода на острові
Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи товариша, який подався в село закупити продуктів, я оглядав усе довкола.
Згодом побачив, як від берега рушив човен. У ньому сиділо троє засмаглих парубійків.
Скупавшись і перевіривши снасті, я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом почув дивний звук. Повернувшись, побачив у розкуйовдженому гіллі куща собаку. Він лежав і здавався повністю безпорадним: лапи безвільно відкинуті вбік, морда - на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, що виражало біль і тугу. Очевидно, хворий чи поранений. Як же пес опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приставали до острова на човні? Знайшовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.
- Де ти взяв цього пса? - почувся голос товариша.
І в цю мить собака загарчав, ледве підвівся і встав на чотири лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть силкується захистити мене?
Я розповів про човен, що причалював до берега, яким, мабуть, і підкинули пса.
Ми оглянули собаку. На боці суцільна рана, шерсть облізла, шкіра подекуди відвисла. Не можна було без душевного болю дивитися на нещасну тварину.
Ми енергійно взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обережно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сорочкою.
Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпався від болю, щулив тремтячі вуха, мружив очі.
Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпереживанням, - дарма що ми лікували тварину, а не людину.
Ми спорудили з листя курінь і сховали собаку від пекучого літнього сонця, пригадали цікаві мисливські пригоди, уявляли, як восени підемо з ним на полювання.
Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Зовсім неподалік до берега пристав човен, який я одразу впізнав. Із нього вийшла дівчина.
- Альбатрос! - озвалася вона.
Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назустріч. Дівчина опустилася навколішки і погладила пса поміж вухами.
- Це ваш собака? - запитав я непривітно. - Що з ним ста
лося?
Дівчина ніяково розповіла, що це собака товариша і що тварина мало не обварилася, коли випадково перевернувся казан з рибальською юшкою... А на наш докір, що не допомогли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.
— То ви привезли його здихати на острів? - різко перервав
дівчину мій товариш. - Курс лікування ще не закінчено, до
побачення.
Дівчина, гнівно глянувши на нас, круто розвернулася, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та товариш міцно тримав його за ремінь, заспокоюючи. Коли човен віддалився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.
— Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської
жорстокості, відплачує за неї незрадливою любов'ю. Вірність! -
сумно сказав товариш.