Твір пам'ятника Ігорю Ґереті в художньому стилі

От і прийшла весна. Дихається легко, свіжий вітер і сонечко знову радують своєю посмішкою. Я їм посміхаюся у відповідь, тому що мені подобається ця пора року. Природа оживає й готується до нових подвигів. Річки наповнюються снігами, що тануть, лісу оживають, прокидаються звірі й птахи вертаються у свої гнізда. Навесні все стає якимось казковим і незвичайним. Щодня перетворюється в маленьку казку. Я встаю рано ранком і відразу ж іду гуляти на вулицю, тому що весна дарує своє тепло й хоче, щоб воно вселилося в кожну людину. Дорослі не розуміють, чому я радуюся. Я радуюся новому життю.

С туману веринали нові хвилі, чулося, що за ними йде ще не

ймовірна кількість інших. Туман був густий, і як весоке сіре

шумовиння покривав розлютований море. Ми сіли намол і

спустили ноги. Хвиля розбивалась об камінь і дохлюпувала до

наших підійшов солоні краплі. Часом ми помітили баранця

на черговій хвилі, й тоді бігли в бік доки за нами гналися

розгнівані води. Сплески вилітали так високо, що ми крізь них

дихали подвійною вогкістю шторму.

Ми розмовляли про ніжні пахощі степів. Безмежний степ

поріс травою. Як у морі хвилюється його зелена поверхня,

багато барв розкидано по степу щедрих барв збудженої землі.

І високе небо зависає блакитними шовками, до обріїв дзвенить

відблисками дорогого каміння голубими переливами степової

таємниці й високими милодіями степових птахів.

Пливе степ на ставивши вітрила. Море, пустельний степ

одного забарвлення та одного запаху. Через це людина шукає

інших морів, дальших обріїв і молодшої таємниці. Степ межує з

морем, що завжди приймала журавлів зі степу (За Ю.

Яновським ).