Люди розвивається, а відповідно – розвивається наш світ. Помилково будеказати, що тепер людство стало розумнішим – воно просто знайшло якзапатентувати багато тих відкриттів, котрі ще кілька років тому аж ніяк не моглиби закарбуватися у свідомості людей.
Нанотехнології – це так звана колоїдна система, за до якої нині мимаємо те, що уже не дивує. Новітні девайси, неймовірні прилади, котрі мивикористовуємо у побуті, не надаючи цьому вагомого значення, й правильно, оскільки нас ладні здивувати ще більше! Нанотехнології підкорили медицину, зумівши повністю оновити процеси лікування, його варіації, а отже, ті хвороби, котрі колись здавалися невиліковними, тепер можна безболісно перемогти!
Хіба не прекрасно усвідомлювати те, як змінюється наш світ у кращу сторону ізкожним днем? У суспільстві нанотехнології викликали надмірний резонанс, адженіхто апріорі не був готовий до того, що побачить!
Знову ж таки, скільки людей, стільки й думок, тому, окрім похвали, автори і ті, хто працювали над будь–яким із винаходом, отримали чимало критики – людисумніваються у якості виробництва, аргументуючи це тим, що нанотехнологіїнесуть виключно загрозу людству у зв’язку зі своєю токсичністю.
Проте час йде й науковці запевняють: у найближчому майбутньому з’явитьсястільки всього, що буде позбавлене токсичних властивостей, що люди точноохнуть від приємного шоку.
Очі в матері темні, схожі на дві живі грудочки землі. Руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. Коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. З хріном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо урожай. Проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, але й, здається, дає ще рясніші сходи, а тому ми маємо його, синювато-міцного, сльозливого, і в будні і в свято, і до м’яса й до нічого, як каже мати.
Тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. Посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, — бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило.
Бачу стомлені її очі, бачу наморені її руки — і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, і вся мати — ще, здається, зовсім недавно по- молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, — зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. Срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, — стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі.
Люди розвивається, а відповідно – розвивається наш світ. Помилково будеказати, що тепер людство стало розумнішим – воно просто знайшло якзапатентувати багато тих відкриттів, котрі ще кілька років тому аж ніяк не моглиби закарбуватися у свідомості людей.
Нанотехнології – це так звана колоїдна система, за до якої нині мимаємо те, що уже не дивує. Новітні девайси, неймовірні прилади, котрі мивикористовуємо у побуті, не надаючи цьому вагомого значення, й правильно, оскільки нас ладні здивувати ще більше! Нанотехнології підкорили медицину, зумівши повністю оновити процеси лікування, його варіації, а отже, ті хвороби, котрі колись здавалися невиліковними, тепер можна безболісно перемогти!
Хіба не прекрасно усвідомлювати те, як змінюється наш світ у кращу сторону ізкожним днем? У суспільстві нанотехнології викликали надмірний резонанс, адженіхто апріорі не був готовий до того, що побачить!
Знову ж таки, скільки людей, стільки й думок, тому, окрім похвали, автори і ті, хто працювали над будь–яким із винаходом, отримали чимало критики – людисумніваються у якості виробництва, аргументуючи це тим, що нанотехнологіїнесуть виключно загрозу людству у зв’язку зі своєю токсичністю.
Проте час йде й науковці запевняють: у найближчому майбутньому з’явитьсястільки всього, що буде позбавлене токсичних властивостей, що люди точноохнуть від приємного шоку.
Очі в матері темні, схожі на дві живі грудочки землі. Руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. Коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками й вириває. З хріном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо урожай. Проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, але й, здається, дає ще рясніші сходи, а тому ми маємо його, синювато-міцного, сльозливого, і в будні і в свято, і до м’яса й до нічого, як каже мати.
Тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. Посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, — бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило.
Бачу стомлені її очі, бачу наморені її руки — і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, і вся мати — ще, здається, зовсім недавно по- молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, — зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. Срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, — стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі.