Визначною пам'яткою історі та культури є пам'ятник Вогдану Хмельницькому в Києві. По суті, цей монумент – єдине, що матеріально увічнює пам'ять про гетьмана. Могили цього славетного по- літика й полководця немає. Через сім років по смерті Хмельницького шляхетське військо на якийсь час захопило Суботів. Кістки ненивисного ворогам героя було навмисно викинуто з домовини. Безсилі перемогти живого, вороги позбиткувалися з мертвого. Уперше ідею спорудження пам'ятника Богданові Хмельницькому висунув у тридцяті роки позаминулого сторіччя видатний історик, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Miсце для встановлення пам'ятника вибране не випадково. Саме на майдні проти Софійського собору після славних перемог під Пилявцлми та 3боровом кияни урочисто зусрічали гетьмана. Роботу над пам'ятником було доручено славетному скульпторові Михайлу Микешину. Митець задумав багатофігурний монумент, проте здійснити цей задум не вдалося через брак коштів. Пам'ятник має чималі розміри. Висота бронзової кінної статуї понад 10 метрів. I встановлено на високому гранітному п'ядесталі, що імітує дикий неотесаний камінь.
Гарцюе неспокійний кінь. Міцною і вправною рукою стримуе його полководець. Упевнено тримається вік у сідлі, силою налито його могутню постать. Лівою рукою гетьман притримує кінський повід, правиця стискає булову- символ гетьманської влади. Докледно й ретельно скульптор вобразив одяг Хмельницького: ковацький жупан, свиту, шаровари. Поблискуе бронзою на боці шабля. Погляд привертае лице гетьмана. Скульптор зробив його надзвичайно вирбоним. Глибокі зморшки перерізали високе чоло. Суворості обличчю гетьмана надають довгі козацькі вуса. Тяжка задума лягла на чоло, втомою й неспокоєм сповнені очі. Незмірно тяжкою є відповідальність за людські життя, та долю народу. Пам'ятник чітким силуетом вимальовуетьея на тлі неба. Кінна статуя чудово гармонуе обрисами Софійського собору, який височить неподалік
Батьківський дім, рідний край, Вітчизна, Батьківщина – слова, якими ми визначаємо місця свого народження, шматочок планети Земля, де проживаємо зі своєю родиною.
Якщо запитати будь-яку людину: «Чи любить вона свій рідний край?», то у відповідь почуєш: «Так, звісно!» Любов до місця, де ти народився, не можна пояснити, вона просто існує у твоєму серці.
Я народилася у селі Велика Білозерка, в наймальовничішому для мене куточку України. Моя Білозерка прекрасна в будь-яку пору року. Навесні усе зеленіє і квітне, усе прокидається від довгого зимового сну й радіє новому життю.
Влітку, під променем сонця, повітря наповнюється ароматом духмяних степових трав, а навколо кружляє тополиний пух.
Восени всі вулиці наповнюються золотом дерев. Ну, а взимку все вкривають гори срібла. Всю цю красу я не проміняю ні за які багатства світу…
Нехай моя рідна Велика Білозерка не така відома у світі, як Київ чи Ялта, та я все одно люблю своє село, пишаюся його історією - а селу вже 242 роки! – і вірю у щасливе майбутнє. І кожен з нас своїми досягненнями, і добрими справами може прославити ім`я своєї маленької Батьківщини…