Кожен із нас, де б не знаходився, може робити людям добро. До ншій людині перейти в небезпечному місці дорогу, пропустити в черзі жінку з дитиною чи інваліда, подати руку до в скрутну хвилину, розділити чиєсь горе — не можна перелічити всіх випадків, коли одна людина може і повинна до ншій. Головне — не пройти мимо, не відвернутись, не відводити очей вбік, коли поруч із тобою в транспорті людина похилого віку або хтось потребує твоєї до Кожна, навіть невеличка зроблена тобою справа, залишить приємне почуття насамперед у твоїй власній душі.Доброта… На жаль, ми рідко говоримо про цю прекрасну якість людини. Та і засоби масової інформації не переобтяжують нас цією проблемою. І даремно. Сьогодні ми є свідками того, як більшість «упакованих», «крутих» хизуються своєю перевагою над «лохами», за їхнім визначенням, тобто тими, хто співчуває, співпереживає, прагне до хто «не вміє жити», «не вміє гроші робити», переступаючи через все і всіх.У таких багатий одяг, але порожня душа.Ось він чи вона:Має гарний одяг, вроду,В дискотеці ночі й дні.Вихилятись маєш модуХто ти? Звідки? Хто мені?Що тобі наш рідний край?Що тобі зрубати гай,Отруїти чисті води,Заплювати предків роди?Пишучи цей твір, згадала про випадок, який стався зі мною на дачі. Як зараз бачу: летить іномарка і просто в посадку, де росли молоді деревця. Все поламали, попсували. Серед деревець була і маленька ялиночка, беззахисна і понівечена. Підійшла я до неї і охнула; «Як вони тебе!» Зняла з верхівки велику гілку, вийняла сучок, що колов ялиночку, відвела вбік дві гілки, що затиснули її. Сказала: «Живи!»Через тиждень знову прийшла подивитись на врятоване деревце. Дивлюсь: стоїть ялинка в зеленому вбранні, вільно розкинула гілочки. І така весела, щаслива, що й мені захотілось посміхнутись.Що не кажіть, а добрі справи прикрашають життя людини!
Протягом свого історичного розвитку український народ переживав безліч трагічних і драматичних періодів. Та, незважаючи на це, він ніколи не впадав у відчай, «не плакав», а перемагав, знаходив у собі внутрішні сили виживати й творити добро. Мені здається, що неабияку роль у цьому відіграло, передусім, надзвичайне вміння українців жартувати, сміятися. Тому, на мою думку, саме веселу вдачу варто вважати однією з головних рис українського національного характеру, яка допомагала й допомагає йому не впадати в гріх розпуки й сліз (а буття нашого народу ой як часто давало приводи для цього!). Істинно девізом нашого народу могли б стати слова: «Треба сміятися, щоб не плакати!»
