З трьома з них складіть речення. Почорніле від грозових хмар небо, зів'ялий від спеки квітка, палаючий багаття, почервонілі від морозу щоки, зеленіюче далеко поле, що навис над озером туман, хвилюючі враження, що розповідає про свої враження глядач.
Усі свідомі роки мого дитинства пройшли в незалежній державі. Навіть не розуміючи, що таке незалежність, я чув і знав про неї. Осмислення приходило поступово. По мірі того, як я більшав, прийшло захоплення історією і літературою. І хоча учителі і батьки вважають, що у мене нахил до точних наук, гуманітарні предмети мені до душі значно більше.
У п'ятому класі мені потрапила до рук книга Антона Лотоцького «Історія України», з якої я дізнався про розвиток української державності. Саме ця книга заклала в моє серце почуття гордості за свою Батьківщину.
Пройшло чотири роки. Змінився я, змінилося наше суспільство. Але я не перестав пишатись тим, що живу в незалежній державі.
Почуття гордості пробудили в мені твори про славних українських лицарів-козаків. Я уявляв їх або в запеклому бою, або на легких «чаєчках», долаючими чорноморські хвилі. Вони захищали рідну землю від ворога, визволяли бранців із неволі. Ось у чому полягає їх внесок, у незалежність.
А учасники Коліївщини! Я захоплююсь ними, хоча і розумію, що багато в чому повстанці помилялися. Можливо, я був би таким же непримиренним на їхньому місці, проте вважаю, що жорстокості було забагато, особливо стосовно старих та дітей. Хоча через два з половиною століття мені значно легше розмірковувати на цю тему, ніж їм тоді.
Я уявляю, як наш стражденний народ зрадів надбанням революції 1917 року — і яке було розчарування! Але патріотизм у кожного українця в крові. Тому так щедро поливали рідну землю своєю кров'ю київські гімназисти і студенти в бою під Крутами. І це знову ж таки в ім'я незалежності!
Із величезною радістю сприйняли новину про незалежність України наші батьки. На початку дев'яностих років нашого століття Україна ніби ожила або прокинулась зі сну: мітинги, маніфестації. На вулицях блакитно-жовті прапори і тризубці. Тоді я був ще дуже малий, щоб усвідомити велич цих подій; мало хто сподівався побачити на вулиці державну символіку незалежної України.
Зараз дехто скаржиться на незалежність за всі наші існуючі проблеми. А я вважаю, що всі наші біди тимчасові. Народ наш роботящий, винахідливий, тож знайде вихід і з економічної скрути. Найголовніше — не панікувати, а сумлінно робити свою справу.
Нам, учням, треба працювати на ниві освіти. Навчатися сумлінно — тяжка праця. Але без знань ми не зможемо знайти свій шлях у житті. Незалежній Україні потрібні фахівці високого класу. Тільки так моя Батьківщина зможе стати рівною серед високорозвинених європейських держав.
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина Нас, людей, на планеті більше семи мільярдів, і кожна людина належить до якогось народу. На мій погляд, людина може й жити сама по собі, може забути про те, до якого народу належить, але це буде неповноцінна людина. Вона буде неповноцінною не в сенсі фізичних або розумових здібностей, а в сенсі культури.
Кожен з нас є ланкою у довгому ланцюгу поколінь, який тягнеться з давніх давен і не закінчится на нас. Цей ланцюжок з'єднує далеких предків з нащадками. Якщо людина цурається свого народу, країни, що її породила, своєї мови та традицій, то це означає, що вона цурається своїх предків, зраджує їх.
На мій погляд, поважати культуру та традиції - не означає жити так, як жили наші предки декілька століть тому. Це й неможливо. Але пам'ятати, звідки ти взявся, яка земля тебе породила, до якого народу ти належиш - треба. Треба знати свою історію і мову, пам'ятати про славетних предків. Саме це робить людину справжньою людиною, а не просто біологічною істотою.
У п'ятому класі мені потрапила до рук книга Антона Лотоцького «Історія України», з якої я дізнався про розвиток української державності. Саме ця книга заклала в моє серце почуття гордості за свою Батьківщину.
Пройшло чотири роки. Змінився я, змінилося наше суспільство. Але я не перестав пишатись тим, що живу в незалежній державі.
Почуття гордості пробудили в мені твори про славних українських лицарів-козаків. Я уявляв їх або в запеклому бою, або на легких «чаєчках», долаючими чорноморські хвилі. Вони захищали рідну землю від ворога, визволяли бранців із неволі. Ось у чому полягає їх внесок, у незалежність.
А учасники Коліївщини! Я захоплююсь ними, хоча і розумію, що багато в чому повстанці помилялися. Можливо, я був би таким же непримиренним на їхньому місці, проте вважаю, що жорстокості було забагато, особливо стосовно старих та дітей. Хоча через два з половиною століття мені значно легше розмірковувати на цю тему, ніж їм тоді.
Я уявляю, як наш стражденний народ зрадів надбанням революції 1917 року — і яке було розчарування! Але патріотизм у кожного українця в крові. Тому так щедро поливали рідну землю своєю кров'ю київські гімназисти і студенти в бою під Крутами. І це знову ж таки в ім'я незалежності!
Із величезною радістю сприйняли новину про незалежність України наші батьки. На початку дев'яностих років нашого століття Україна ніби ожила або прокинулась зі сну: мітинги, маніфестації. На вулицях блакитно-жовті прапори і тризубці. Тоді я був ще дуже малий, щоб усвідомити велич цих подій; мало хто сподівався побачити на вулиці державну символіку незалежної України.
Зараз дехто скаржиться на незалежність за всі наші існуючі проблеми. А я вважаю, що всі наші біди тимчасові. Народ наш роботящий, винахідливий, тож знайде вихід і з економічної скрути. Найголовніше — не панікувати, а сумлінно робити свою справу.
Нам, учням, треба працювати на ниві освіти. Навчатися сумлінно — тяжка праця. Але без знань ми не зможемо знайти свій шлях у житті. Незалежній Україні потрібні фахівці високого класу. Тільки так моя Батьківщина зможе стати рівною серед високорозвинених європейських держав.
Нас, людей, на планеті більше семи мільярдів, і кожна людина належить до якогось народу. На мій погляд, людина може й жити сама по собі, може забути про те, до якого народу належить, але це буде неповноцінна людина. Вона буде неповноцінною не в сенсі фізичних або розумових здібностей, а в сенсі культури.
Кожен з нас є ланкою у довгому ланцюгу поколінь, який тягнеться з давніх давен і не закінчится на нас. Цей ланцюжок з'єднує далеких предків з нащадками. Якщо людина цурається свого народу, країни, що її породила, своєї мови та традицій, то це означає, що вона цурається своїх предків, зраджує їх.
На мій погляд, поважати культуру та традиції - не означає жити так, як жили наші предки декілька століть тому. Це й неможливо. Але пам'ятати, звідки ти взявся, яка земля тебе породила, до якого народу ти належиш - треба. Треба знати свою історію і мову, пам'ятати про славетних предків. Саме це робить людину справжньою людиною, а не просто біологічною істотою.