Родилась 24 октября 1907 года в Аткарске Саратовской губернии.
В 1934 актриса Саратовского драмтеатра.
В 1944-1945 годах актриса Московского гастрольного театра.
В 1955-1975 актриса Ставропольского театра.
Жила-была девочка Варя. Она очень любила свою маму и всегда хотела быть рядом с ней. Девочка выросла, получила профессию преподавателя английского языка, стала красивой, изысканной женщиной. Ну а ее мать Зинаида Котельникова, необыкновенно женственная, умная, талантливая, всегда казалась человеком загадочным. И в 40, и в 80 лет одна из ведущих актрис Ставропольского драматического театра удивляла зрителей не только обаянием и красотой, но и тем, что называется тайной личности. И мало кто знал, что, королева на сцене, в жизни она перевоплощалась в саму себя – в простого скромного человека, добившегося всего самостоятельно. В Ставрополе она появилась после 20 лет успешной работы в театрах Саратова, Смоленска, Сухуми. На нашу сцену Зинаиду Котельникову привез заслуженный артист РСФСР Борис Дымченко, безоглядно влюбившийся в красавицу. Да ведь и сам он был хорош: синие глаза, русые кудри – такие же, как у ее отца… Вторая дочь Зинаиды Викторовны, тоже актриса, работала в знаменитом московском «Современнике». Ни Зины, светлого таланта, ни дочери Наташи, ни ее мужа, известного московского художника Петра Кириллова, ни Бориса Дымченко на свете уже нет. Но сохранилась память о человеке с безупречной репутацией, нашей любимой ставропольской актрисе, которой ныне исполнилось бы 100 лет. И берегла эту память та самая «девочка Варя», которая так не хотела расставаться со своей матерью.
Подробнее на Кино-Театр.РУ https://www.kino-teatr.ru/teatr/acter/w/sov/339843/bio/
Коли дивишся на запорожця на картині Монастирського, то перш за все починаєш пригадувати, чи бачив ти таких людей у житті: він здається небагатослівним і дуже незвичної зовнішності. Найбільше увага затримується на бритій голові і оселедцю. А потім вже помічаєш і пишні вуса, і козацьку шаблю, на яку оперся запорожець.
Невідомо, чи він високого зросту, але мені здається, що він мав би бути приблизно 180 см. Бачу, що він має широкі плечі і міцні руки.
В одязі вояк дуже акуратний. Біла сорочка виразно відтіняє жупан і хутровий кунтуш. Тут дуже майстерно художник використав поєднання чорного і червоного – кольорів прапору Запорізької Січі, кольорів прапору сучасної ОУН-УПА.
Я не знаю його думок, але вираз вольового обличчя показує: про що б він не думав у цю хвилину, зображену на картині, - ці думки про минуле і майбутнє України. Може, саме у ці хвилини він згадує свою дружину, яку залишив у своєму рідному селі? Може, пригадує свою останню зустріч з батьком, який перед походом давав йому настанови про товариські звичаї на Січі? А, може, перед очима стоїть його рідний син, який сьогодні був у першому своєму бою, і тепер запорожець розмірковує, чи достатньо войовничого козака він виростив? А, може, чоловік, як у молитві, зупинився, щоб подякувати Богові за прожитий день?
Брови зведені так, ніби він хоче у кожного глядача спитати: «Чи пам’ятаєш ти про своїх предків? Про те, як ми боролись за нашу волю? Чи вірний ти своїй державі?» Коли дивишся на нього, то хочеться стати струнко і сказати: «Героям слава!»
КОТЕЛЬНИКОВА ЗИНАИДА ВИКТОРОВНА
Родилась 24 октября 1907 года в Аткарске Саратовской губернии.
В 1934 актриса Саратовского драмтеатра.
В 1944-1945 годах актриса Московского гастрольного театра.
В 1955-1975 актриса Ставропольского театра.
Жила-была девочка Варя. Она очень любила свою маму и всегда хотела быть рядом с ней. Девочка выросла, получила профессию преподавателя английского языка, стала красивой, изысканной женщиной. Ну а ее мать Зинаида Котельникова, необыкновенно женственная, умная, талантливая, всегда казалась человеком загадочным. И в 40, и в 80 лет одна из ведущих актрис Ставропольского драматического театра удивляла зрителей не только обаянием и красотой, но и тем, что называется тайной личности. И мало кто знал, что, королева на сцене, в жизни она перевоплощалась в саму себя – в простого скромного человека, добившегося всего самостоятельно. В Ставрополе она появилась после 20 лет успешной работы в театрах Саратова, Смоленска, Сухуми. На нашу сцену Зинаиду Котельникову привез заслуженный артист РСФСР Борис Дымченко, безоглядно влюбившийся в красавицу. Да ведь и сам он был хорош: синие глаза, русые кудри – такие же, как у ее отца… Вторая дочь Зинаиды Викторовны, тоже актриса, работала в знаменитом московском «Современнике». Ни Зины, светлого таланта, ни дочери Наташи, ни ее мужа, известного московского художника Петра Кириллова, ни Бориса Дымченко на свете уже нет. Но сохранилась память о человеке с безупречной репутацией, нашей любимой ставропольской актрисе, которой ныне исполнилось бы 100 лет. И берегла эту память та самая «девочка Варя», которая так не хотела расставаться со своей матерью.
Подробнее на Кино-Театр.РУ https://www.kino-teatr.ru/teatr/acter/w/sov/339843/bio/
Объяснение:
Коли дивишся на запорожця на картині Монастирського, то перш за все починаєш пригадувати, чи бачив ти таких людей у житті: він здається небагатослівним і дуже незвичної зовнішності. Найбільше увага затримується на бритій голові і оселедцю. А потім вже помічаєш і пишні вуса, і козацьку шаблю, на яку оперся запорожець.
Невідомо, чи він високого зросту, але мені здається, що він мав би бути приблизно 180 см. Бачу, що він має широкі плечі і міцні руки.
В одязі вояк дуже акуратний. Біла сорочка виразно відтіняє жупан і хутровий кунтуш. Тут дуже майстерно художник використав поєднання чорного і червоного – кольорів прапору Запорізької Січі, кольорів прапору сучасної ОУН-УПА.
Я не знаю його думок, але вираз вольового обличчя показує: про що б він не думав у цю хвилину, зображену на картині, - ці думки про минуле і майбутнє України. Може, саме у ці хвилини він згадує свою дружину, яку залишив у своєму рідному селі? Може, пригадує свою останню зустріч з батьком, який перед походом давав йому настанови про товариські звичаї на Січі? А, може, перед очима стоїть його рідний син, який сьогодні був у першому своєму бою, і тепер запорожець розмірковує, чи достатньо войовничого козака він виростив? А, може, чоловік, як у молитві, зупинився, щоб подякувати Богові за прожитий день?
Брови зведені так, ніби він хоче у кожного глядача спитати: «Чи пам’ятаєш ти про своїх предків? Про те, як ми боролись за нашу волю? Чи вірний ти своїй державі?» Коли дивишся на нього, то хочеться стати струнко і сказати: «Героям слава!»