Прослужив всю войну, гвардии капитан Алексей Алексеевич Иванов убывает из армии по демобилизации. На станции, долго дожидаясь поезда, он знакомится с девушкой Машей, дочерью пространщика, которая служила в столовой их части. Двое суток они едут вместе, и еще на двое суток Иванов задерживается в городе, где Маша родилась двадцать лет назад. На прощание Иванов целует Машу, запоминая навсегда, что ее волосы пахнут, «как осенние павшие листья в лесу». Через день на вокзале родного города Иванова встречает сын Петрушка. Ему уже пошел двенадцатый год, и отец не сразу узнает своего ребенка в серьезном подростке. Жена Любовь Васильевна ждет их на крыльце дома. Иванов обнимает жену, чувствуя забытое и знакомое тепло любимого человека. Дочь, маленькая Настя, не помнит отца и плачет. Петрушка одергивает ее: «Это отец наш, он нам родня!» Семья начинает готовить праздничное угощение. Всеми командует Петрушка — Иванов удивляется, какой взрослый и по-стариковски мудрый у него сын. Но ему больше нравится маленькая кроткая Настя. Иванов спрашивает жену, как они здесь жили без него. Любовь Васильевна стесняется мужа, как невеста: она отвыкла от него. Иванов со стыдом чувствует, что ему что-то мешает всем сердцем радоваться возвращению, — после долгих лет разлуки он не может сразу понять даже самых родных людей. Семья сидит за столом. Отец видит, что дети едят мало. Когда сын равнодушно объясняет: «А я хочу, чтоб вам больше досталось», — родители, содрогнувшись, переглядываются. Настя прячет кусок пирога — «для дяди Семена». Иванов расспрашивает жену, кто такой этот дядя Семен. Любовь Васильевна объясняет, что у Семена Евсеевича немцы убили жену и детей, и он попросился к ним ходить играть с детьми, и ничего дурного они от него не видели, а только хорошее... Слушая ее, Иванов улыбается по-недоброму и закуривает. Петрушка распоряжается по хозяйству, указывает отцу, чтобы он завтра стал на довольствие, — и Иванов чувствует свою робость перед сыном.
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.
Объяснение:
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.