Одним з найпоетичніших творів української літератури справедливо вважається повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». В її основу письменник поклав фольклор закарпатської частини України — Гуцульщини. У часи створення повісті цей край вже декілька століть був відірваний від інших українських земель, тому там сформувалися свої традиції і побут, своєрідні обряди й окремий діалект. Завдяки М. Коцюбинському цей самородок відкрився для всієї країни, а назва твору підкреслила, що його герої хоч і забуті нині, але спільні наші предки.
Головні герої повісті — Іван та Марічка, представники ворогуючих між собою родів. На початку повісті Марічка — маленька беззахисна дівчинка, яка своєю добротою та ласкою зуміла розтопити лід ворожості такого ж маленького хлопчика Іванка. Довірлива та тендітна, вона глибоко запала в душу хлопчикові. Марічка вміла гарно співати й відзивалася своїми співанками на гру Іванка на сопілці «як самичка до дикого голуба». Ліс бринів Марічкиними піснями, наче дівчина їх засівала.
Іванко був дев’ятнадцятою дитиною в родині. Хлопчик ріс, сприймаючи світ, як казку. З часом казка відкрилася і в ньому самому. Уже в сім років Іванко вмів розшукати помічне зілля, міг добре порозумітися з лісовим народом. Нерозривний тісний зв’язок з природою, осмислення навколишнього світу в образі гуцульської казки дуже зближує Марічку та Івана. Між ними зароджується кохання, яке росте разом з тим, як дорослішають Іван та Марічка. З вірою в кохання Марічка віддається Іванові.
Але не судилося закоханим жити в щасті та добробуті. Гине батько Івана, і хлопець змушений залишити кохану, відправившись у найми. А коли Іванко повертається додому, то не застає свою кохану Марічку живою: дівчина загинула під час повені. Після цього Іван на шість років зникає з села, шість років він намагається вилікувати свою душу від втраченого кохання.
Іван таки повертається до рідного дому, намагається влаштувати своє життя і навіть одружується та заводить господарство. Та зламати себе він не може. Іванко — цільна натура і не розуміє, як можна жити у компромісі, тому перше і єдине кохання до Марічки все перемагає. Сум та туга відвертають Івана від його жінки, від людей, тьмарять його розум і врешті-решт приводять до загибелі.
Повість «Тіні забутих предків» проникнута своєрідним сприйняттям життя, фантастичною природою, унікальним фольклором і своєрідною поезією Карпат. Образи Марічки та Івана трагічніші навіть за образи Джульєтти та Ромео, адже веронські коханці гинуть через випадок, а доля гуцульських закоханих прирікає їх з самого початку, бо їхнє кохання занадто велике, щоб існувати в цьому світі. Розлучає Івана та Марічку та ж саме казка, що і звела їх разом: Марічку забирає річка, а Івана — Нявка, яка приймає образ коханої дівчини.
«Захар Беркут» характеристика Мирослави Становище героїні у повісті Мирослава — дівчина-русинка, дочка боярина Тугара Вовка. При народженні втратила матір; виховувала її проста селянка, змалку привчаючи дівчину до всякої роботи. Життєві умови, оточення, принципи і прагнення Мирослава зростала духовно багатою, незалежною, але зовсім не знала життя, була обмежена у спілкуванні з людьми (тому й не підозрювала про темні справи батька). Звідала виховання (навчилася володіти зброєю, бути витривалою). Головне для Мирослави — бути вірною собі, завжди діяти так, як підказує сумління і серце, тому дівчина виступає проти батька на боці тухольців, стає справжньою патріоткою, має розвинене почуття справедливості. Вона не осквернила свого роду, рідної землі, не зрадила, як її батько, а стала на праведний шлях боротьби з ворогом. Тип характеру, риси вдачі Мирослави У Мирослави ніжне серце, але водночас вона — жінка-воїн: єдина з жінок брала участь у небезпечних ловах на дикого звіра. Смілива, вольова, потрапивши в смертельну небезпеку, не розгубилася. У боротьбі тухольців з монголами дівчина виявляє себе справжнім патріотом, мужнім, розумним, кмітливим воїном. Вчить тухольців робити смертоносну зброю — метавки, сама бере участь у бою. Найяскравіше її основні риси характеру проявляються у конфлікті між батьком-боярином і тухольською громадою. Дізнавшись, що батько —зрадник, Мирослава відмовляється від нього й переходить на бік тухольської громади. Життєва доля Мирослави Доля Мирослави, безумовно, трагічна. Дівчина любить батька, прагне врятувати його честь, повернути на шлях єднання з народом, але це їй не вдається. Вона не знаходить йому виправдання, бо через нього гинуть сотні невинних людей. Мирослава покохала простого хлопця, який в очах її батька був хлопом. Близькими їй стали Тухольщина та її мешканці. Вона намагається врятувати з полону Максима, не задумуючись, що буде з нею самою. Виступає проти рішення Захара Беркута розбити ворогів до останнього, вбивши при цьому й сина. «Замість батька дала їй доля брата … і мужа …» Максим і Мирослава отримали благословення від Захара Беркута. Портрет, зовнішність Мирослави Портрет змальовано народно-поетичними засобами. Її тонкий стан порівнюється з тополею; вона «звинна, як вивірка», «рум’яніється, як рута», в неї «чорні, палкі очі». Тухольці, милуючись нею, говорили (характеристика іншими персонажами): «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем». «Дивна дівчина! — думалось йому (Максимові) раз по разу, — такої я ще й не видав ніколи!» «Дівчино! Чародійська появо! — скрикнув він (Максим), вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням. — Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.» Мова героїні багата, пересипана епітетами і порівняннями. У висловлюваннях Мирослави любов, поєднана з почуттям власної гідності. Ставлення автора до Мирослави Автор ставиться до своєї героїні з любов’ю і повагою. Він зачудований нею, пише, що все в ній зливалося в таку «дивну чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, той довіку не міг забути її лиця, її ходи, її голосу».
Одним з найпоетичніших творів української літератури справедливо вважається повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». В її основу письменник поклав фольклор закарпатської частини України — Гуцульщини. У часи створення повісті цей край вже декілька століть був відірваний від інших українських земель, тому там сформувалися свої традиції і побут, своєрідні обряди й окремий діалект. Завдяки М. Коцюбинському цей самородок відкрився для всієї країни, а назва твору підкреслила, що його герої хоч і забуті нині, але спільні наші предки.
Головні герої повісті — Іван та Марічка, представники ворогуючих між собою родів. На початку повісті Марічка — маленька беззахисна дівчинка, яка своєю добротою та ласкою зуміла розтопити лід ворожості такого ж маленького хлопчика Іванка. Довірлива та тендітна, вона глибоко запала в душу хлопчикові. Марічка вміла гарно співати й відзивалася своїми співанками на гру Іванка на сопілці «як самичка до дикого голуба». Ліс бринів Марічкиними піснями, наче дівчина їх засівала.
Іванко був дев’ятнадцятою дитиною в родині. Хлопчик ріс, сприймаючи світ, як казку. З часом казка відкрилася і в ньому самому. Уже в сім років Іванко вмів розшукати помічне зілля, міг добре порозумітися з лісовим народом. Нерозривний тісний зв’язок з природою, осмислення навколишнього світу в образі гуцульської казки дуже зближує Марічку та Івана. Між ними зароджується кохання, яке росте разом з тим, як дорослішають Іван та Марічка. З вірою в кохання Марічка віддається Іванові.
Але не судилося закоханим жити в щасті та добробуті. Гине батько Івана, і хлопець змушений залишити кохану, відправившись у найми. А коли Іванко повертається додому, то не застає свою кохану Марічку живою: дівчина загинула під час повені. Після цього Іван на шість років зникає з села, шість років він намагається вилікувати свою душу від втраченого кохання.
Іван таки повертається до рідного дому, намагається влаштувати своє життя і навіть одружується та заводить господарство. Та зламати себе він не може. Іванко — цільна натура і не розуміє, як можна жити у компромісі, тому перше і єдине кохання до Марічки все перемагає. Сум та туга відвертають Івана від його жінки, від людей, тьмарять його розум і врешті-решт приводять до загибелі.
Повість «Тіні забутих предків» проникнута своєрідним сприйняттям життя, фантастичною природою, унікальним фольклором і своєрідною поезією Карпат. Образи Марічки та Івана трагічніші навіть за образи Джульєтти та Ромео, адже веронські коханці гинуть через випадок, а доля гуцульських закоханих прирікає їх з самого початку, бо їхнє кохання занадто велике, щоб існувати в цьому світі. Розлучає Івана та Марічку та ж саме казка, що і звела їх разом: Марічку забирає річка, а Івана — Нявка, яка приймає образ коханої дівчини.
Объяснение: