Скаладний План Мамині Пальниці Текст
Тільки-но починало світати, мати, вмившись, зодягала чисту сорочку,
підв’язувалася вишитим фартухом і вилазила на лежанку. Я крізь сон чув її лагідну
приповідку: “Ну ось і зійшов святець, аж віко підпер!”. Незабаром кімната
освітлювалася живими зайчиками, спалахували сухі дрівцята, потріскуючи
голосними пострілами. Піч гоготіла, коли полум’я лизало своїм язиком челюсті.
Доки варилося снідання, мати місила тісто. То було цікаве видовисько. Материні
руки раз по раз занурювалися в діжу, од чого ослінчик аж двигтів. Тісто
вимішувалося, крутішало. Коли воно нарешті ставало в’язким, як гума, і вже важко
було працювати руками, мати призупиняла роботу, будила свою родину й
годувала сніданком. Поснідавши, батько йшов на роботу, а я біг на кінець городу,
щоб наламати широких капустяних листків. За цей час в оселі вже стояв паркий
дух. На засланому простирадлом ліжкові, а поверх ще й рушником, пузатилося
кілька кругленьких паляничок. Мати була вся в роботі. Легкими рухами рук вона
витягувала опецьок тіста, вмокала у воду руки, щоб воно не прилипало, й,
перекидаючи з однієї долоні в другу, формувала круглу, наче сонце, хлібину.
Злегка поплескавши верхівку, ненька клала паляницю на рушник. Робила вона це
так вправно, що я навіть не встигав уволю надивитися.
Доки мати викачувала останню, найменшу паляничку, що призначалася мені, я біг
за лопатою і, внісши, приставляв її до печі. На лопату клали капустяний листок,
змащений олією або притрушений борошном, й усаджували хлібину. Біле тісто
паляниці нариз обдувало гарячим духом печі. Нагнічені челюсті покліпували, паче
в безмісячну ніч зорі. Іскорками розжареної сажі здригався жар. Зробивши
виделкою кілька в, мати шугала лопату з хлібиною в гарячу утробу печі;
потім другу, третю, аж доки не сховалася за челюстями й моя паляничка.

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:

У житті людей, на жаль, трапляються трагедії – маленькі та великі, особисті та масштабні. Ми не застраховані від цього. Причини на те бувають різні, проте одна з найпоширеніших та в той самий час безглуздіших – це людська недбалість. Недобросовісно виконана робота в будь-якій сфері діяльності може мати просто неприємні або й взагалі критичні наслідки, що призводять до смерті людей. Недбала швачка пошиє одяг, що негарно сидітиме на фігурі. Недбалий лікар може зробити з людини каліку, недбалий інженер-будівельник спроектувати будівлю, що буде небезпечною для проживання та оточуючих, недбалий водій на дорозі призвести до аварії. Навіть вдома можна проявити недбалість – не дотримуватися правил безпечного користування побутовим обладнанням, наприклад, - та викликати пожежу.

Що таке недбалість? Це безвідповідальне ставлення до ситуації, яка вимагає обережності та точності. Це той фактор небезпеки, якого можна уникнути, якщо бути уважним. Це проста людська лінь нарешті. Полінився почитати інструкцію до електроприладу – та спалив хату. Подумав «й так згодиться», замішуючи будівельний розчин в невірній пропорції – через місяць стіна тріснула.